© depositphotos/pk_fabrik13_art Проблема, що постала перед європейськими очільниками, — непроста і вимагає рівня єдності, якого Євросоюзу важко досягти.
Якщо в когось були вагання, американці чітко зазначили у Давосі цього тижня: як би не розгорталися події з Гренландією, Європа не може розраховувати на гарантії безпеки США тією мірою, як це було впродовж тривалого часу. Щоб забезпечити свої загальні інтереси, європейські держави мають негайно посилити військову та фінансову взаємодію, зазначає Bloomberg.
Європейські керівники висловлюються так, ніби визнають цю нову дійсність. Проте їхні кроки зовсім не відповідають потрібним критеріям. Безперечно, проблема, з якою вони зіткнулися, є непростою і вимагає ступеня згуртованості, якого Європейському Союзу складно досягнути. Ключові договори ЄС залишають питання оборони та фінансування здебільшого на розсуд окремих держав-членів, що значно ускладнює процес швидкого переозброєння.
Кожна з великих європейських країн має свою власну оборонну промисловість: Франція купує в основному французьке, Німеччина — німецьке. Результатом є дороге розповсюдження невідповідних систем озброєння, які не випускаються у великих кількостях. Європа виготовляє 50 основних бойових танків на рік, тоді як Росія виробляє понад 1500. Новий німецький Leopard 2A8 коштує приблизно 29 мільйонів євро, російський T-90 – приблизно 4 мільйони євро. Щодо важливих стратегічних ресурсів, таких як супутникова розвідка та повітряні перевезення, Європа значною мірою залежить від США.
Фінансування також є роздробленим. Внесок кожної держави ЄС у спільну оборону залежить від її фінансових можливостей та особистої оцінки загроз. Несправедливість і “зайві пасажири” — звичайне явище. Німеччина може дозволити собі додаткові 500 млрд євро, а Франція — не дуже. Польща, яка розташована на східному фланзі, витрачає майже 5% ВВП на оборону, а Іспанія — лише 2%. Європейські країни не мають механізму взаємного суверенного запозичення, який би дозволив їм колективно, швидко і з меншими витратами фінансувати переозброєння.
Варіантів вирішення вистачає. Коаліція зацікавлених країн, бажано за участю Великої Британії, могла б сформувати спільний європейський оборонний механізм, який мав би повноваження випускати спільно забезпечені суверенні боргові зобов’язання та закуповувати необхідне в достатніх обсягах, без національної упередженості. Для початку можна було б зосередитися на технологіях наступного покоління, таких як робототехніка та кіберможливості, де ще не сформувалися закріплені національні лідери та де вигода для загальної продуктивності може бути найбільшою. Чим більше країн братиме участь, тим більші шанси створити загальноєвропейський надійний актив, який міг би конкурувати з американськими облігаціями, давши поштовх об’єднаному ринку капіталу, необхідному для залучення приватних інвестицій та прискорення економічного зростання.
Натомість Європа намагається якось вийти із ситуації, але без особливого успіху. Більше десятої частини вже й так недостатнього фонду ЄС “Безпека для Європи” у розмірі 150 млрд євро, призначеного для стимулювання спільних закупівель, ймовірно, піде до дружнього до Росії уряду Угорщини — фактично як хабар за досягнення одностайності, якої вимагають правила ЄС. Союз і Велика Британія навіть не змогли домовитися про умови участі Лондона. Країни Північно-Східної Європи досягли певного прогресу в об’єднанні ресурсів, але вони не можуть і не повинні нести весь тягар оборони самостійно.
Лідери регіону мають подолати розлад і докласти більш серйозних узгоджених зусиль. Понад сім десятиліть тому європейські держави об’єдналися в надії забезпечити мир і процвітання після жахіть двох світових воєн — це був грандіозний експеримент, спрямований на те, щоб сила взаємної вигоди та спільних цінностей перемогла вузькі власні інтереси й давні розбіжності. Це надзвичайно важливо захищати.
Перший рік другої каденції Трампа показав: Штати швидко рухаються до моделі “імперського президентства”, а світ — до політики сили та сфер впливу. Куди котиться Америка під керівництвом Трампа й чому це небезпечно не лише для неї? Про це — в статті “Роковини Трампа 2.0: без гальм” розповідав Олег Шамшур.