© Getty Images
Михайло Гончар Між Давосом та Мюнхеном
Тема 56-го Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) зникне з перших шпальт відомих ЗМІ вже за кілька тижнів, хоча згадки про «Трампа у Давосі», «Карні у Давосі», «Зеленського у Давосі» та інших, безсумнівно, залишаться. Проте все частіше будуть згадувати Мюнхен-2026, а саме 62-гу конференцію з питань безпеки, що відбудеться 13–15 лютого. Як зазначив її багаторічний ідейний натхненник Вольфганг Ішингер у Давосі, відповіді на питання безпеки потрібно шукати на конференції з безпеки, а тут – економічний форум. Втім, цьогорічний Давос був значною мірою присвячений глобальним небезпекам, зумовленим стрімкою динамікою геополітичних зрушень.
Основні особливості ВЕФ-2026 можна визначити наступним чином:
— геополітика «мінливої геометрії» стала головною складовою форуму, частково витіснивши економічні теми;
— виступи Дональда Трампа, Марка Карні, Володимира Зеленського вплинули на тональність і наповнення дискусій;
— Україна та безпека Європи залишилися важливими темами, причому не кожна окремо, а у взаємозв’язку — без України немає безпеки Європи.
Обговорення щодо ШІ, трудових ресурсів та новітніх технологій відбувалися, явно відсунувши на другий план традиційні питання сталого розвитку й протидії кліматичним змінам. Оцінки ВЕФ-2026 є та будуть різними. Це звично. Навряд чи є сенс шукати влучне слово, щоб охарактеризувати цьогорічну подію у швейцарських Альпах. Форуми такого масштабу, включно з майбутнім безпековим у Мюнхені через три тижні, — це дзеркала, в які мають нагоду подивитися раз на рік ті, кого зазвичай вважають світовою елітою.
Усі в незручній позі
Коли вперше почув, що девізом Давосу-2026 є «Дух діалогу», подумав, що проблеми ментального характеру є не тільки у Путіна чи Трампа, але і в організаторів форуму. Уявіть собі ситуацію. До європейської оселі вдираються з одного боку вбивця, з іншого — грабіжник. Що повинен робити господар дому? Захищатися! Зі зброєю. А що він робить насправді? Бере в одну руку Кримінальний кодекс, а в іншу — Біблію й показує кожному своє, помилково вважаючи, що це вплине на їхні наміри — вбити й пограбувати. Яким може бути результат таких «захисних дій», здогадатися неважко.
Комусь, звичайно, може здаватися, що Біблія вплинула на Дональда Трампа й він задовольнився пропозицією генсека НАТО Марка Рютте отримати невеликі шматки Гренландії для розміщення нових військових баз, а не весь «цей крижаний шматок». Не варто мати ілюзій. Трамп зробив паузу, можливо, вирішив, що салямі можна нарізати і тонкими скибочками, продовжуючи насолоду спостерігати за розтяжкою європейських лідерів у геополітичній незручній позі — як захистити Данію від США і не потрапити в немилість (під митні тарифи) до президента США.
Один з учасників форуму, впливовий німецький експерт з Університету Бундесверу в Мюнхені Карло Мазала констатував: ніхто не передбачав, що НАТО може зруйнуватися не через агресію РФ проти будь-якої з країн-членів, а внаслідок дій провідної сили Альянсу — США! Посягання на Гренландію вже є мотивом для Росії діяти більш рішуче в «м’якому підчерев’ї НАТО» — східній зоні Балтійського моря. І Росія тут же, перед завершенням Давосу, влаштовує демонстраційний п’ятигодинний політ пари ракетоносців дальньої авіації Ту-22М3 у супроводі винищувачів над Балтикою, яка фактично є морем ЄС і НАТО. Кремль відкрито демонструє, що за «невідомими дронами», російську належність яких так і не змогли чітко встановити в країнах регіону, НАТО та ЄС, може прилетіти цілком розпізнана стратегічна авіація із засобами ураження на борту. Відкрито. Якщо настане момент «Ч». Ще одне повідомлення — не чіпайте наші танкери з нашою нафтою, не варто повторювати приклад США. Але про це далі.
Коротко зазначу, що під час Давосу в Українському домі показували майстерно зроблений двохвилинний відеоролик у стилі голлівудських блокбастерів з моделюванням удару «шахедами» по цьому тихому швейцарському містечку. Це справляло велике враження на європейських гостей. Звісно, «шахеди» навряд чи досягнуть Швейцарії, а ось до найближчої єврозони — цілком реально.
Хоча виступ канадського прем’єра Марка Карні здебільшого викликав схвалення як пряма протидія трампізму, але прозвучала й обґрунтована критика тих конкретних кроків, до яких вдається його уряд. Зокрема угода з Китаєм є «дурним і нерозумним кроком», як було сказано в одному з виступів. Та й у самій Канаді це критикують. Зокрема відома канадська експертка українського походження Аріана Гіць відверто висловилася щодо цього: «Економічна диверсифікація та зростання не повинні бути ціною партнерства з дияволом, який завдає шкоди нам і порядку, яким ми дорожимо. Німці засвоїли цей урок у важкий спосіб через катастрофічні наслідки політики Меркель Wandel durch Handel (зміни через торгівлю. — Ред.) щодо купівлі російського газу».
Але, ймовірно, Карні керується однією з китайських стратегій: «щоб воювати з ближнім, треба дружити з дальнім». Оскільки Трамп продемонстрував агресивні наміри щодо Канади, то Карні вирішив вдатися до маневру зближення з Китаєм. Слід зазначити, що цей маневр навряд чи є свідомим вибором на користь союзу з авторитарною державою, це радше вимушений крок на тлі нерішучості Європи в трансатлантичному форматі, адже трансатлантика — це не тільки вісь Європа—США, а й Європа—Канада. А Європа тут не демонструє належної суб’єктності.
У ЄС фактично відбувається розповзання країн-членів. Є група країн, націлених на створення європейського оборонного союзу. Фактично це ті, хто називає себе «коаліцією рішучих», але ніяк не може перетнути «Рубікон нерішучості», щоб засвідчити власну суб’єктність і домінування в європейському просторі. Це найбільші країни Європи — як члени ЄС (Німеччина, Франція, Швеція, Данія), так і Велика Британія та Норвегія, які поза ЄС. Водночас є охочі залишатися під американською парасолькою й не робити різких рухів, сподіваючись, що «все якось владнається». Італія, Румунія, Польща, Фінляндія намагаються збалансувати розбалансовану трансатлантику. Уособленням цієї політики є генсек НАТО Марк Рютте, котрий дипломатією підлещування Трампу намагається зберегти єдність Альянсу, якої вже давно немає. А ще комусь хочеться «діалогу з Путіним» і відновлення відносин із Росією — дешевої нафти, газу та бізнесу як зазвичай. Описувати тут поведінку Орбана, Фіцо та Бабіша, мабуть, буде зайвим.
Як влучно й неодноразово звучало з різних вуст у Давосі, спостерігаючи таку картину, в Кремлі вже втомилися відкривати шампанське (чи розливати горілку). Європейська здобич сама пливе в розставлені Кремлем останніми роками пастки. Це не тільки «солодка пастка» дешевих енергоресурсів, а й найбільша з них — «мир у Європі». Останнє, звичайно, за кремлівськими шаблонами, відповідно до ультиматуму НАТО грудня 2021-го — забирайте речі й геть на кордони 1997 року. Ну, а для початку погодьтеся на «мирне врегулювання в Україні», тобто припиніть їй допомагати, допоможіть агресору завершити «війну в Україні».
«Українське питання»
Європа, яка прокинулася на 12-му році російської агресії, але досі перебуває в напівсонному стані, за звичкою мислення продовжує називати речі іноземними словами. Хоча багато хто з експертів чітко зазначає, що потрібно вирішувати питання приборкання агресії Росії та її війни не тільки проти України, але й проти Європи зсередини Європи. Фактично Росія, як у відомому голлівудському трилері «Чужий», виростила монстра-спрута в організмі Європи, який паралізує її волю зсередини. Політики за інерцією продовжують говорити й діяти в рамках китайсько-російських наративів «українського питання», «мирного врегулювання», а не завдання воєнної поразки агресору, щоб знерухомити його, позбавити можливостей продовжувати збройну агресію.
Так зване українське питання фактично вже є питанням Європи. Це визнають на політичному рівні, звучать правильні слова, але дій не вистачає. Де «тауруси»? Можна надавати скільки завгодно ракет-перехоплювачів, але Росія нарощує виробництво й застосування. Потрібно нищити не численні стріли, яких летить дедалі більше, а вбивати лучника, який їх запускає, та знищити запас стріл.
Перелік можна продовжувати. Але головне в іншому. Не можете допомогти на повну, боїтеся воєнного зіткнення з Росією — тоді зробіть те, що у ваших силах. Президент України слушно зазначив у своєму виступі, що агресор і далі отримує нафтові доходи, попри санкції.
Про санкції
На відміну від, наприклад, Давосу-2024, де багато говорили про те, як посилити економічний тиск на Росію аж до ідеї її повної економічної ізоляції, на цьогорічному форумі до цієї теми зверталися рідко. Ймовірно, позиція США, які питанням «пекельних санкцій» лише маніпулюють, справила враження на організаторів ВЕФ. Звісно, за кулісами це обговорювали. Щодо нафти, наприклад, могло б бути рішення заборонити ввозити до країн G7 нафтопродукти з країн, які хоч трохи імпортують російську сировину. Також доречно було б застосувати щодо них мита в стилі Трампа. Звісно, це серйозно вдарило б по Індії й Туреччині, які заливають ЄС продуктами переробки російської нафти, тим самим опосередковано субсидуючи російську агресію. Попри браваду з боку російського уряду, що «с нефтянкой все нормально», насправді ситуація зовсім інша. РФ більше не витягує бюджет війни.
Умовний коефіцієнт насичення нафтовими доходами бюджету на оборону вперше в історії сучасної Росії перевищив 100%. Якраз у дні Давоса в Центрі «Стратегія ХХІ» завершили порівняльний аналіз за період із 2012 до 2025 року. Якщо в період із 2012-го по 2022-й цей коефіцієнт був у межах 27,9–56,8%, то протягом 2023–2025 років він стабільно зростав. Це спричинено ефектом ножиць, що виникли на тлі скорочення нафтових доходів і різкого збільшення видатків на війну. Росія, за усередненою оцінкою, отримала 2025 року 157 млрд дол. доходів за статтею «експорт нафти та нафтопродуктів». Воєнні видатки, знов-таки за усередненою оцінкою, становили 160 млрд дол. Тобто коефіцієнт насичення — 102%!
Звісно, не тільки нафтою наповнюється бюджет війни, але нафта — це локомотив із «вічним двигуном» усередині. Прогноз на 2026 рік виглядає так, що доходи або залишаться на близькому до минулорічного рівні, або, що ймовірно, ще скоротяться через спадну динаміку цін на нафту. Водночас західні експерти оцінюють воєнні видатки РФ щонайменше на рівні 167 млрд дол. Отже, ножиці ще більше розкриваються. Гріх цим не скористатися.
Що можна зробити? Рішучі дії з боку країн регіону Балтійського та Північного морів для поступового виведення з нафтового обігу танкерів із санкційних списків ЄС — через їх недопущення в зону Данських проток для подальшого завантаження російською нафтою. США та Британія, а також останніми днями Франція, показують, що це можливо. З іншого боку, Сили оборони України мають продовжувати свої «санкційні заходи» на просторах Світового океану, як вони це вже продемонстрували. Синергія таких спільних дій може сприяти формуванню «коаліції рішучих» — не через чергові заяви та меморандуми, а через ефективні дії з «вирубування» perpetuum mobile агресії.
І знову про безпеку
Експертна (і не тільки) думка на форумі була досить виразною — в Європі потрібно терміново створювати новий альянс. Не в межах НАТО й не в межах ЄС, де інтереси країн-членів стають дедалі більш різноспрямованими, і тому ці блоки втрачають функціональність, особливо в кризових ситуаціях. Випадок із Гренландією ілюструє це. Хоча залишається питання: як бути з ракетами для «петріотів», балістичними ракетами та багатьма іншими засобами американського походження, аналогів яких у Європі немає або ж розробка яких — у початковому стані?
А тим часом Трамп веде торгівлю з Путіним, граючи і Україною, і Європою. Давоська зустріч президентів України та США — це чергова спроба схилити керівництво нашої держави до прийняття неприйнятного.Цього разу як приманку використовують 800 млрд дол. на повоєнну відбудову. Те, чого хоче Трамп, — щоб Зеленський віддав «маленький шматочок Донбасу» в ім’я «миру та процвітання» України. Недаремно він знову стверджував про готовність Путіна до миру. Шмат Донбасу Росії не потрібен, потрібен пролом у системі фортифікацій ЗСУ, коли їм накажуть відійти з позицій. І цей пролом Україна має зробити власними руками. Те, що потрібно зараз ЗС РФ, — оперативна пауза (кілька місяців), щоб потім кинутися в утворену дірку в обороні ЗСУ й вийти на оперативний простір. Як Росія може звинувачувати іншу сторону в порушенні «мирної угоди», гадаю, пояснювати не потрібно. А 800 мільярдів Трампа — це просто гроші, яких немає й обіцянка яких є звичайним шахрайством у стилі наперсточників, де ролі розписані: хто — «разводіла», хто — «кідала».
Схожою є ситуація з «Радою миру» Трампа. Це комерційна угода в інтересах США під виглядом міжнародної організації, майже новітньої ООН.
Із гарантіями безпеки ситуація теж вкрай неоднозначна. Причетні до переговорного процесу кажуть, що в проєкті документа міститься «жорстке формулювання», що США не зможуть так просто відмовитися від своїх зобов’язань. Цікаво було б знати, який такий важіль впливу на США часів Трампа є в наших руках?
Як відомо, Путін колись зазначив, що ленінградська вулиця навчила його принципу «бий першим!», що він і робить. Цей принцип слід обернути проти Росії. Робити це треба в асиметричний спосіб — «дій превентивно й непомітно, бий там, де ворог не очікує». Peacetime для Європи закінчився, настав wartime. Європа має діяти превентивно, а не реактивно. Спільно з Україною. Потрібно бути готовими «рубати лапи хижаку», перш ніж він нападе. Самообмеження Європи в рамках помилкової антиескалаційної моделі поведінки щодо нього — шлях до самознищення.
До речі, дуже переконливими були наші військові — офіцери й солдати, які пройшли крізь вогонь війни й продовжують перебувати в ньому. Їм дякували. Не тільки українці, що прибули до Давоса, а й європейці та американці, включно з присутнім генералом Кітом Келлогом та групою конгресменів.
Насамкінець. Перед прильотом Трампа на схилах гір з’явилися великі написи англійською, витоптані на снігу: «Ні королю!», «Ні імперіалізму!». Отже, Європа намагається самоствердитися в той час коли Україна стікає кров’ю, стримуючи навалу зі сходу. Підполковник, азовець Кирило Беркаль, чиї виступи були одними з найяскравіших, не для красивого слова вжив це поняття — навала.
Чи відбулося протягом року переосмислення реалій у європейському політикумі, побачимо незабаром у Мюнхені…