© Колаж, ZN.UA
Андрій Длігач
Під час занять зі студентами-економістами ми часто аналізуємо вплив Арманa Жанa дю Плессі де Рішельє як творця нинішньої політичної карти. Кардинал Рішельє — це той, хто підпорядкував безлад релігійних воєн системі державних інтересів.
Повернення «Червоного герцога»: з якої причини Рішельє знов набуває актуальності
Сьогодні, спостерігаючи за втіленням у життя нової стратегії США — від Стратегії національної безпеки (NSS-2025) до ініціативи Ради миру (Board of Peace), — я бачу, як «Червоний герцог» повертається у світову політику. Щоправда, цього разу його роль може видаватися трохи дивною або неординарною, але логіка дій Вашингтона в цьому плані залишається безжально класичною.
Адміністрація Трампа по суті дістає з архіву принцип raison d’État — «державного інтересу», який кардинал Рішельє ще кілька століть тому цинічно поставив вище за мораль, релігію та загальнолюдські цінності.
США знімають із себе відповідальність. Платити за це доведеться іншим
Колись кардинал-католик без вагань підтримав протестантів у Тридцятилітній війні лише через те, що це послаблювало зверхність Габсбургів і зміцнювало Францію. Сьогодні ми бачимо дзеркальне відбиття цієї стратегії: США відмовляються від ролі «місіонера демократії», щоб стати жорстким гравцем, котрий захищає свою силу.
Це не просто зміна риторики. Це тектонічний зсув від ліберального світового порядку, де правили правила, до світу, де правлять інтереси. Якщо раніше Вашингтон намагався «перевиховати» світ на свій лад, то тепер логіка America First — це чистий Рішельє. Це готовність мати справу з будь-яким режимом, якщо це допомагає стримувати головного супротивника (у нашому випадку це, звісно, Китай).
Паралель стає яснішою, коли ми дивимося на методи. Рішельє не довіряв незграбним інституціям свого часу — він керував через довірених осіб і персоналізовані канали впливу. Так само і Трамп створює Раду миру як альтернативу ООН, перетворюючи глобальну дипломатію на серію транзакційних угод «у своїй кімнаті».
Для України це значить, що ми опиняємося в системі координат, де наша доля залежить не від параграфів міжнародного права, а від того, як вдало ми впишемося в цей новий «баланс сил», який знову малюється червоним чорнилом кардинала.
Raison d’État плюс Realpolitik: коли допомога Україні стає змінною в рівнянні
Щоб зрозуміти, що відбуватиметься далі, нам важливо усвідомити, чому зміна формулювань у Вашингтоні — це більше ніж просто риторика, це зміна правил світової політики.
Для цього ми повинні розрізняти два основні поняття: «навіщо» і «як». В академічному світі, який ми обговорюємо зі студентами, це різниця між Raison d’État (державним інтересом) та Realpolitik (прагматичною політикою).
Raison d’État — це «навіщо». Це амбіція верхнього рівня, кінцева мета існування держави. Для Рішельє це було виживання і домінування Франції. Для нової адміністрації США це вже не поширення абстрактної демократії, а стратегічна стабільність під гаслом America First.
У цій логіці допомога Україні більше не розглядається як «священна місія захисту цінностей». Це інструментальне питання: чи зміцнює підтримка Києва позиції США в глобальному протистоянні з Китаєм? Чи запобігає вона хаосу, який може вдарити по американській економіці?
Realpolitik — це «як». Це набір інструментів — переговори, тиск, торг, баланс сил. Якщо державний інтерес (Raison d’État) говорить, що Америці потрібна стабільність, то Realpolitik визначає ціну цієї стабільності. Саме тут виникає головний виклик для України. У світі «права сили» допомога може надаватися не до «перемоги над злом», а до моменту «досягнення рівноваги».
Якщо раніше ми чули про «підтримку стільки, скільки буде потрібно» (ідеологічний підхід), то тепер логіка стає транзакційною: «підтримка настільки, щоб ви могли стати суб’єктом переговорів, але не настільки, щоб це призвело до неконтрольованої ескалації з ядерною державою».
Монархічний мир імені Трампа
У цьому контексті ініціатива Ради миру — це чиста Realpolitik. Це спроба керувати напругою, а не відновлювати справедливість. Для Рішельє не було «хороших» протестантів чи «поганих» католиків — були лише ті, хто допомагав або заважав інтересам Франції.
Для сучасної американської стратегії «ворог мого ворога» (Китаю) стає тимчасовим партнером, а союзник може стати предметом торгу, якщо цього вимагає вищий інтерес держави. Для України це означає болючу істину: ми маємо перестати апелювати до моралі там, де панує математика сили.
Ми повинні довести, що наш суверенітет і наша перемога є невід’ємною частиною Raison d’État самих Сполучених Штатів. Тільки так допомога перестане бути благодійністю, яка може вичерпатися, і стане стратегічною інвестицією, від якої не варто відмовлятися.
Баланс сил замість універсального порядку, або чому Росію більше не «перевиховують»
Кардинал Рішельє мав одну фундаментальну рису, яка робила його генієм і водночас найнебезпечнішим супротивником свого часу: він не прагнув тотального знищення ворога. Він не ставив собі за мету стерти Габсбургів з лиця землі — він прагнув зробити їх слабшими настільки, щоб вони не могли домінувати в Європі. Сьогодні ця стратегія повертається у велику гру. Баланс сил.
У новій логіці США більше не намагаються «перевиховати» Росію чи Іран. Часи, коли Вашингтон прагнув демократичного транзиту через санкції та дипломатичне вмовляння, залишилися у минулому. На зміну ідеологічному месіанству прийшов холодний розрахунок балансу девелопера.
Основна мета сучасної американської стратегії — не допустити формування альтернативного глобального гегемона в особі Китаю. У цій системі координат Росія сприймається не як зло, яке треба викорінити, а як фактор, який потрібно збалансувати, щоб він не став остаточним ресурсом (зброєю) для Пекіна.
Саме тому ініціатива Ради миру стає не інструментом відновлення міжнародної справедливості, а механізмом «керування напругою». Це перетворення політики на серію спеціальних операцій, де справедливість визначається не в залах суду, а через ефективність силових важелів. У цій моделі:
- ООН остаточно перетворюється на безпорадний пам’ятник, оскільки формальне визнання тепер важить значно менше за реальну суб’єктність на полі бою.
- Конфлікт стає контрольованим процесом. Метою є не «перемога», а такий стан речей, за якого жодна зі сторін не має вирішальної переваги.
- Міжнародне право перетворюється на декорацію, яку використовують лише тоді, коли це вигідно сильному гравцеві.
- Персонально за Трампом закріплюється позиція творця миру, точніше мирних угод, дієвість яких забезпечується (насправді — ні) консолідацією персоналістських важелів.
Для України це несе прямі ризики. Якщо ми дозволимо великим гравцям розглядати Україну лише як інструмент балансування їхніх інтересів, ми ризикуємо стати територією угод у рамках «нової Ялти». За чутками (виходячи з чернеток і супровідних документів NSS-2025), роль організаторів «нової Ялти» (угоди щодо сфер впливу) можуть зіграти великі країни у форматі Core5 — США, Китай, Росія, Індія, Японія. У такому сценарії доля суверенних держав вирішується за зачиненими дверима, виходячи з «цільової доцільності», а не з принципів непорушності кордонів (Про фактичну смерть Вестфальської системи — далі).
Ми бачимо небезпечну нормалізацію силового втручання як стандарту. Тепер не важливо, чи визнають вас сувереном у Нью-Йорку, — важливо, чи вважають вас ключові центри сили суб’єктом, з яким варто рахуватися, або просто «кримінальним елементом», якого можна усунути.
Персоналізація влади: смерть інституцій і дипломатія «закритої кімнати»
Кардинал Рішельє відчував глибоку відразу до громіздких і неповоротких інституцій свого часу — як церковних, так і шляхетських. Він вважав їх осередками корупції та неефективності, тому вибудував паралельну систему управління. Він керував через особисту мережу агентів і дипломатів, які підпорядковувалися лише йому. Це була гранична централізація влади в руках однієї людини, котра діяла від імені держави.
Сьогодні ми бачимо вражаючу аналогію. Адміністрація Трампа фактично оголошує війну багатостороннім інституціям — від ООН до НАТО. Створення Ради миру — це не просто нова вивіска, це спроба винести реальну політику за межі прозорих міжнародних протоколів.
Для Трампа, як і для Рішельє, традиційна дипломатія надто повільна і обтяжена зайвими гравцями. Рада миру — це «клуб», де правила встановлює голова. Те, що ми бачимо у статуті, — довічне головування Трампа і його право одноосібного вето — перетворює цей орган на персональний інструмент президента.
Європа більше не головний центр тяжіння США — Каллас
Рішення тут приймаються не в залах Генеральної Асамблеї, а в «закритих кімнатах» (чи то в Білому домі, чи то в Мар-о-Лаго) вузьким колом наближених — менеджерами на кшталт Джареда Кушнера чи Марко Рубіо.
Це смерть інституційної дипломатії, якою ми її знали. На зміну системі стримувань і противаг приходить «дипломатія спецпосланців» і прямих угод. Для світу це означає повернення до таємних протоколів і кулуарних домовленостей, де долі цілих народів можуть бути предметом торгу між лідерами, котрі не відчувають себе зв’язаними міжнародним правом.
Епоха «До Вестфаля»: Україна як об’єкт пошуку балансу
Рішельє діяв у світі, де ще не існувало поняття суверенної рівності держав. Вестфальський мир 1648 року закріпив цей принцип, став результатом його політики, але сам кардинал до нього не дожив. Він жив у часи, коли території обмінювали, як фішки в казино, виходячи з «балансу сил».
Сьогодні ми спостерігаємо небезпечний регрес. Якщо Realpolitik XXI століття остаточно скотиться до логіки XVII століття, то Україна ризикує закріпитися в позиції об’єкта і втратити власний суверенітет. У світі Рішельє не було «непорушних кордонів» — були лише зони впливу.
Запрошення автократів (Путіна, Лукашенка, Орбана) до Ради миру — це ніщо інше як спроба вбудувати їх у систему контрольованого балансу, де вони втрачають свободу маневру, але при цьому зберігають свою легітимність як гравці.
Головне питання, на яке нам доведеться знайти відповідь: чим завершиться ця фаза «нового Рішельє»? Чи буде створено «новий Вестфаль», який юридично зафіксує право сили, і хто його писатиме?
Якщо це буде формат нового Потсдаму, де враховуються інтереси переможців і реальних суб’єктів опору, — Україна має шанс на суб’єктність разом із нашими союзниками з Коаліції охочих. Якщо це буде формат Ялти, де великі держави просто ділять мапу олівцем, — ми ризикуємо втратити незалежність, яку відстоюємо 12 років війни.
Навчитися грати в гру кардинала
Ми не можемо змусити світ повернутися до «затишних 90-х», де міжнародне право здавалося непорушним і читачі «Великої шахівниці» Збігнева Бжезінського не помічали, як Китай у стратегіях «го» захоплює смислові, економічні, політичні та фізичні простори у світі.
“Золотий купол” Трампа: чи є прогрес у реалізації амбітного проєкту — Reuters
Гра Рішельє вже почалася, і Трамп — лише один з її головних акторів. А логіка America First — це лише логіка виживання у світі, де старі правила не діють. Прагнення техноолігархів зруйнувати міжнародні й американські інституції ще можна зупинити, але світ вже напередодні фазового переходу до кіберократії і принципово нових «правил гри».
Для України питання не в тому, чи подобається нам транзакційна політика. Ні, не подобається. Але ми маємо стати в цій грі суб’єктом. Наша «асиметрична дипломатія» має довести Вашингтону: Україна — не «проблема, яку треба збалансувати», а актив, який робить США сильнішими в їхньому глобальному протистоянні.
Ми маємо вибороти право бути серед тих, хто пише правила «нового Вестфаля». Наш досвід адаптивності — це наш квиток у майбутнє. Бо у світі, де панує «право сили», поважають лише тих, хто сам є силою. Dream, Think, Go Big.