© Getty Images
Олексій Іжак Що змінює нова оборонна стратегія США
Нещодавно оприлюднена Національна оборонна стратегія США від Пентагону, згідно з усталеною логікою, стала розвитком Національної стратегії безпеки, яку нещодавно представив президент як очільник виконавчої влади. Документ поглиблює переосмислення масштабу глобальних військових зобов’язань США і просторів їхніх інтересів згідно з оновленим поглядом на міжнародну безпеку. Це бачення базується на передумові про тривале суперництво з великими державами, де не передбачається швидких вирішень.
В оновленій стратегії позначено також умови майбутньої американської участі в забезпеченні безпеки України. Вони пов’язані з готовністю Європи взяти на себе більше відповідальності за стримування російської загрози за умови збереження залученості США до європейської безпеки в межах чітко окреслених пріоритетів.
Військова географія
Стратегія розпочинає розгляд безпекового оточення із забезпечення захисту території США та Західної півкулі як зони першочергової відповідальності Сполучених Штатів. У цьому ж змістовому блоці введено поняття ключових територій (key terrain) і проголошено намір гарантувати військовий і комерційний доступ до них. У списку прямо названо Гренландію, Затоку Америки (Мексиканську затоку для більшості країн) і Панамський канал. Формулювання вказує на те, що цей перелік не є остаточним, про що свідчить застосування маркера «передусім».
Далі аналіз безпекового середовища переходить до держав, визначених як чинники загроз для США. Китай представлено як головний довготривалий виклик, що визначає темп і характер американського оборонного планування, насамперед в Індо-Тихоокеанському регіоні. РФ подано як серйозну, але контрольовану загрозу для США та їхніх союзників, враховуючи її ядерні можливості. Разом із тим, у стратегічному баченні США ця загроза розглядається в контексті значно більшого сукупного потенціалу європейських союзників. Іран і Корейську Народно-Демократичну Республіку визначено як регіональні джерела воєнних ризиків через дестабілізаційні дії, розвиток ракетних програм і ядерний фактор.
Розгляд безпекової ситуації завершується блоком про союзників і партнерів. У документі прямо зазначено, що здатність США стримувати супротивників у декількох регіонах одночасно залежить від готовності союзників брати на себе суттєво більшу частку відповідальності за оборону власних територій і прилеглих зон.
У євроатлантичному контексті головним інституційним форматом для США залишається НАТО. Стратегія пов’язує результативність стримування в Європі зі швидким збільшенням оборонних зусиль союзників. У тексті зафіксовано орієнтир оборонних витрат, узгоджений у рамках Альянсу: 3,5% валового внутрішнього продукту на головні військові потреби та 1,5% ВВП на ширші безпекові витрати, загалом 5% ВВП. Цей показник подається як цільовий рівень насамперед для євроатлантичного простору, без його автоматичного розповсюдження на всі союзницькі формати США. Водночас зазначено, що союзники й партнери США в різних куточках світу протягом тривалого періоду інвестували в оборону недостатньо, за деякими винятками, і цю ситуацію необхідно виправити. Збільшення оборонних витрат у Європі та Республіці Корея, починаючи з 2025 року, Пентагон розглядає як початок позитивного процесу.
США знімають із себе відповідальність. Платити за це доведеться іншим
Для союзників США в Індо-Тихоокеанському регіоні у центрі уваги поставлено розвиток ключових військових можливостей, гарантування доступу США до інфраструктури, готовність до спільних операцій і внесок у стримування Китаю. Фінансові орієнтири для цього регіону в документі не деталізовано.
Загалом стратегія фіксує відхід від моделі, за якої США компенсують брак союзницьких спроможностей власними ресурсами. Альянси в американському баченні постають як засоби розподілу тягаря тривалого глобального протистояння, в рамках якого США зберігають ключову роль, але очікують системного посилення оборонних зусиль з боку союзників.
Україна згадується в Національній оборонній стратегії США в декількох контекстах. Повномасштабна війна Росії проти України використовується як ілюстрація серйозного виклику європейській безпеці та аргумент на користь посилення стримування й оборонних можливостей союзників. Документ також виходить із того, що РФ, попри демографічні й економічні обмеження, зберігає значний військовий і промисловий потенціал і політичну готовність вести тривале воєнне протистояння, залишаючись ядерною державою з масштабною програмою модернізації стратегічних сил. Окремо зафіксовано очікування, що основна відповідальність за конвенційну оборону Європи, включно з підтримкою України, має лежати на європейських союзниках за критично важливої, але обмеженішої за масштабом участі США.
Лінії зусиль
У стратегії окреслено чотири лінії зусиль, які визначають пріоритети військової діяльності Збройних сил США та розподілу ресурсів.
Перша лінія — оборона території США й американських інтересів у Західній півкулі. Вона містить заходи з посилення безпеки кордонів у координації з Міністерством внутрішньої безпеки, протидію наркотерористичним організаціям у країнах півкулі та готовність діяти самостійно в разі неспроможності партнерів виконувати свої зобов’язання. У документі зафіксовано завдання гарантувати військовий і комерційний доступ США до ключових для них територій у Західній півкулі — від Арктики до Південної Америки, насамперед до Гренландії, Затоки Америки (Мексиканської затоки) та Панамського каналу. Передбачено першочерговий розвиток системи протиракетної оборони «Золотий купол», розгортання засобів протидії безпілотним літальним апаратам, забезпечення доступу до електромагнітного спектра, модернізацію ядерних сил і посилення кіберзахисту військових та окремих цивільних об’єктів.
Друга лінія — стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні. Стратегія визначає Китай як головний виклик сприятливому для США балансу військових сил у регіоні. Пентагон ставить за мету підтримувати стратегічну стабільність через військові контакти та механізми запобігання ескалації, водночас зберігаючи принцип «мир завдяки силі» як базовий. Документ передбачає розбудову й підтримку інструментів стримування Китаю вздовж Першого острівного ланцюга, зокрема з урахуванням ролі Тайваню, а також тісну взаємодію із союзниками й партнерами в регіоні для посилення спільної оборони. Ці заходи мають створити умови, за яких будь-яка спроба агресії проти інтересів США буде приречена на провал.
Ферґюсон: «Україна – оборонна сила Євросоюзу. Але де сили оборони всіх інших країн ЄС?»
Третя лінія — збільшення внеску союзників і партнерів у спільну оборону. Стратегія підкреслює, що союзники мають брати на себе основну відповідальність за власну безпеку, виходячи зі своїх інтересів. Новий стандарт оборонних витрат у НАТО подається як орієнтир для союзників США без використання ультимативних підходів. Передбачається, що збільшення внесків союзників дасть змогу США зосередитися на пріоритетах, визначених як критичні для самих Сполучених Штатів, і водночас забезпечити спільне стримування потенційних загроз у декількох регіонах.
У цьому контексті стратегія фіксує відхід від попередніх підходів, пов’язаних із оцінкою кількості війн, які США мають бути здатні вести одночасно. Натомість ідеться про диференційований внесок Пентагону різного масштабу: від опори на власні сили для захисту національної території та забезпечення інтересів США в Західній півкулі до інтенсивного стримування Китаю із залученням союзників, а також підтримки союзників, які відіграватимуть провідну роль у протидії загрозам із боку РФ, Ірану та Корейської Народно-Демократичної Республіки.
Четверта лінія — посилення оборонної індустріальної бази США. У документі йдеться про відновлення й масштабне нарощування оборонної промисловості США як основи військової могутності країни та її союзників. Окрім безпосереднього збільшення виробничих потужностей, передбачено скорочення часу між ухваленням рішень і постачанням озброєнь, усунення регуляторних і адміністративних перепон, а також залучення інновацій, включно зі штучним інтелектом, для швидкого й масового виробництва. Прямо зазначено, що оборонна промисловість США має бути здатна забезпечувати озброєннями не лише власні потреби, а й потреби союзників і партнерів, зміцнюючи їхню здатність оборонятися в умовах нового розподілу союзницьких зобов’язань.
Національну оборонну стратегію США традиційно розробляє Пентагон, який відповідно до нової офіційної назви називається Міністерством війни США, на основі Стратегії національної безпеки, яку формує вся виконавча влада Сполучених Штатів під проводом президента. Стратегію національної безпеки було оприлюднено в грудні, а Національну оборонну стратегію — в січні, практично на тлі «гренландської епопеї» Дональда Трампа в Давосі та незадовго до Мюнхенської конференції з безпеки, де учасники мають оцінити своє місце в поточній глобальній безпековій ситуації.
З оновленої Національної оборонної стратегії США випливає, що Пентагон не покидає світову арену. Це має ключове значення для подальшого розвитку глобальних подій. Бюджет Пентагону за розміром становить близько половини номінального валового внутрішнього продукту РФ. А в разі втілення планів Дональда Трампа щодо кардинального збільшення військових витрат може вже найближчим часом майже зрівнятися з ним. Він більш як удвічі перевищує регіональний валовий продукт Москви, є співмірним із ВВП Польщі, лише трохи поступається валовому продукту Токіо як одного з найбільших мегаполісів світу й приблизно вдвічі перевищує ВВП Данії, з якою США нині змагаються за стратегічний доступ до Гренландії.
WP: Пентагон скорочує участь США в низці структур НАТО
Лише в самій будівлі Пентагону працює близько 25 тисяч осіб, у його підпорядкуванні — приблизно два мільйони добре підготовлених військовослужбовців, а також глобальна інфраструктура баз і командних пунктів. Пентагон контролює критично важливі для сучасного світу системи глобальних комунікацій, навігації та позиціонування, що робить його одним із ключових центрів концентрації матеріальної й організаційної сили, співмірної або більшої за ресурси цілих держав і найбільших мегаполісів, а також значно потужнішої за них за набором інструментів силового впливу.
Водночас Пентагон прямо заявляє, що не відмовляється від глобальної ролі разом з ідеологами MAGA. Натомість змінюється спосіб його присутності у світі: менше універсальних зобов’язань і більше вимог до тих, хто зацікавлений у партнерстві з американською військовою системою. Брати на себе основну відповідальність за стримування російської загрози Пентагон наміру не має, оскільки вважає, що європейські союзники здатні впоратися з цим самостійно за умови раціонального використання власних ресурсів. Разом із тим, це не означає ігнорування російської загрози: у стратегічному баченні США вона розглядається як локалізована й контрольована. У подібній логіці, спираючись на союзників, Пентагон оцінює й проблеми Ірану та КНДР.
Передаючи відповідальність за протидію Росії Європі, Пентагон зосереджується на повній відповідальності за безпеку США, провідній ролі в забезпеченні безпеки Західної півкулі та максимальному залученні до стримування Китаю. Водночас союзників, зокрема європейських, переконують, що така конфігурація відповідає їхнім власним довгостроковим інтересам.
РФ практично одразу спробувала використати нову американську термінологію щодо «ключових територій» для виправдання власних територіальних претензій у межах можливих мирних переговорів. Із Кремля пролунали заяви, що території в Україні, яких Росія наразі не контролює, але прагне закріпити за собою, є для неї «територіями фундаментального значення». Йдеться, нагадаємо, не про Санкт-Петербург чи Гренландію, а про українські Краматорськ і Костянтинівку, географічну «фундаментальність» яких для Росії не зможуть переконливо пояснити навіть провідні московські геополітики.
У силовому світі, який постає в баченні Пентагону, Україні потрібне не повернення до старих моделей міжнародного порядку, що ґрунтуються на формальних правилах, а усвідомлене вбудовування в нову реальність, що визначається можливостями й обмеженнями. У цій конфігурації Європа виступає головним ресурсом конвенційної сили в протидії Російській Федерації, США — джерелом критичних спроможностей і важелем, який працює за умови, що союзники демонструють власну силу, а Україна успішно стримує російську агресію.