© KLYONA / depositphotos За розповідями про російську «звитягу» в Україні ховається система, яка зазнає все більшого навантаження.
За словами Володимира Путіна, тріумф Росії вже настільки близький, що його, здається, можна майже відчути. Епоха неоімперських країн от-от настане. Навіть Америка нібито переходить на їхній бік. Демократії, особливо європейські, опиняються на боці історії, що програє. Про це пише Пітер Померанцев, автор книги «Як виграти інформаційну війну: пропагандист, який перехитрив Гітлера», провідний науковий співробітник Інституту SNF Agora при Університеті Джонса Гопкінса, у статті для Financial Times.
Всередині держави російський президент хвалиться тим, що здолав західні санкції та забезпечив економічну та соціальну стабільність. На фронті в Україні він проголошує про «стратегічну перевагу», оскільки його армія, за його словами, наближається до повного захоплення Донбасу.
«Або ми звільняємо ці землі силою, або українські війська покидають їх», — застерігає він. Його оборонні підприємства, за словами генерального секретаря НАТО Марка Рютте, виготовляють боєприпаси вчетверо швидше, ніж може Альянс.
Цю оповідь підхоплює і американське керівництво. Джей Ді Венс передбачає, що Росія окупує Донбас. Дональд Трамп, коментуючи кадри московського військового параду, начебто сказав своїм помічникам, що армія Путіна виглядає «нездоланною».
Сполучені Штати пов’язують надання Україні гарантій безпеки з поступками територіями. Чи насправді Трамп вірить у путінський наратив про непереможну Росію, чи лише робить вигляд, аби змусити Україну піти на поступки, — часом важко збагнути. Але і Путін, і Трамп чудово розуміють: у світі, в якому ми живемо, ключове значення має можливість нав’язати власну розповідь.
Якщо Путін зможе нав’язати свою — що тріумф Росії неминучий, — він матиме вигідніші позиції на переговорах або зможе звинуватити у їх зриві Україну та Європу. Війна в Україні від самого початку має подвійну природу: це конфлікт у стилі початку ХХ століття, де успіхи вимірюються кілометрами, і водночас боротьба в глобальному інформаційному просторі, де факти можна переінакшувати. Військові експерти говорять про панування ескалації, але все важливішим стає панування наративу.
У кремлівській інтерпретації ця війна ніколи не була лише про Україну — вона є частиною цілого комплексу взаємопов’язаних геополітичних подій, у кожній з яких Росія запевняє про власну перемогу. Ця більш широка історія має свого героя — відважну, відроджену Росію, яка долає агресивне НАТО, що загрожує їй і у військовому, і в цивілізаційному плані. Це НАТО, мовляв, прагне розшматувати Росію. Тому Росія повинна завдавати удару першою.
Тут уявлення має ще більше значення. Трансатлантичний союз тримається на іміджі американської рішучості та спільних цінностей із Європою. І те, і інше щодня підривається. Погрози Трампа анексувати Гренландію створили тріщину у й без того неміцній конструкції.
Російська пропаганда із задоволенням це використовує. У популярній таблоїдній «Комсомольской правде» в грудні вийшла стаття, де стверджувалося, що Трамп тепер бачить у Росії «ймовірного партнера», а Європу — як «ліберальну цитадель, яку потрібно зруйнувати». У такому баченні Європа втілює набір цінностей, що згасає, — тих самих, які захищають права малих держав і ще менших людей.
І все ж, попри видиму міць, путінський наратив можна зруйнувати. У 2026 році Росія зіштовхується з системними вразливостями — як всередині країни, так і на міжнародній арені. Ліберальні демократії здатні змінити ситуацію. Але для цього їм необхідно навчитися підривати російську «велику історію», водночас формуючи власні дії в цілісну розповідь ефективності та рішучості. Це важливо незалежно від того, чим завершаться поточні тристоронні переговори між США, Росією та Україною або будь-які домовленості щодо українських територій. На кону — питання, чи зможуть демократії середнього масштабу триматися разом і захищати себе у світі хижих держав.
«Мова йде не про піар чи маніпуляції, — каже Марк Лейті, колишній керівник зі стратегічних комунікацій НАТО. — Мова йде про усвідомлення того, що політика та дії формують характер і стають частиною великої історії, яку ви розповідаєте. Спочатку ви визначаєте чіткий наратив, а потім робите кроки, які його підкріплюють. Наратив — це стратегія у формі історії».
Щоб побачити крихкість кремлівського наративу, достатньо поглянути на фронт. Наприкінці 2025 року Путін пишномовно оголосив про захоплення Куп’янська. Президент України Володимир Зеленський, який завдяки телевізійній кар’єрі добре розуміється на наративній політиці, після цього зняв себе на відео прямо в місті. Російська пропаганда відповіла роликами з нібито входом російських військ до Куп’янська — але згодом виявилося, що насправді ці підрозділи відступали.
За кілька місяців я пишу цей текст у замерзлому Києві, де російські удари знову й знову виводять з ладу енергосистему. Якщо Путін сподівається, що брак тепла та світла спричинить протести проти української влади й підштовхне до капітуляції, то цей план не спрацьовує: наразі жодних ознак масових протестів немає, а останні опитування показують посилення готовності продовжувати війну.
Головний внутрішній наратив Путіна полягає в тому, що саме він є «сильною рукою», здатною зберегти стабільність після хаосу розпаду СРСР та економічного краху 1990-х років. Путін і його оточення, сформоване вихідцями з радянських спецслужб, зациклені на тому, як швидко радянський режим втратив контроль. Це глибоке відчуття небезпеки пронизує його суперечливе правління. У Росії немає виборів — але Кремль постійно нервує. Влада невпинно проводить опитування, намагаючись з’ясувати, чи можливі протести. І щоразу, коли виникає загроза втрати контролю, Путін відступає.
Найбільш виразно це проявилося під час повномасштабного вторгнення у 2022 році, коли сотні тисяч людей втекли з Росії, побоюючись мобілізації, а економіка на короткий час опинилася у вільному падінні. Після цього Путін запропонував нову «соціальну угоду», профінансовану нафтовими доходами та оборонними витратами: середній клас у великих містах уникає прямих наслідків війни, тоді як бідніші регіони отримують величезні виплати за службу. Ця модель зберігала стабільність протягом трьох років. Але тепер вона починає руйнуватися.
Тріщини помітні в системі набору до армії. Доля російського солдата завжди була суперечливою. З одного боку — підписні бонуси, що дорівнюють заробітку за все життя, інколи до 50 тисяч доларів. З іншого — потрапивши всередину системи, доводиться віддавати значну частину грошей.
«Солдати нарікають, що приблизно 50–70% їхнього доходу йде на хабарі командирам, аби уникнути відправлення на передову, а також на купівлю спорядження, зокрема дронів і форми», — пояснює Любов Цибульська, українська експертка зі стратегічних комунікацій, яка відстежує повідомлення російських військових.
Кремль дедалі відчайдушніше шукає охочих підписати контракт. Російський інтернет переповнений історіями про примус до служби. Людям із невеликими боргами надходять «пропозиції» піти в армію в обмін на їх списання. Росія вже давно дозволяє засудженим служити в обмін на помилування, але тепер такі пропозиції лунають прямо в залах суду.
Росіян, бажаючих вбивати українців не меншає — сотні тисяч укладених контрактів з армією РФ за 2025 рік
Путін наказав викликати резервістів і розширив призов. Часто це стосується молодих чоловіків із середнього класу, які проходять обов’язкову підготовку. Формально їх не повинні відправляти на фронт, але родини побоюються, що їх змусять підписати контракт. Путін поставив на карту власну репутацію, пообіцявши захопити решту Донбасу. Але для цього він ризикує наблизитися до прихованої де-факто масової мобілізації — потенційного моменту нестабільності.
Змінюється і економічна угода, яку Путін запропонував країні.
«Найбільшим викликом для Путіна цього року стане бюджет», — каже Олександр Коляндр, дослідник Центру аналізу європейської політики й автор вигнаного російського видання The Bell.
Бюджетний дефіцит Росії у 2025 році сягнув 2,6% ВВП — у п’ять разів більше, ніж планувалося, тоді як уряд очікує, ймовірно надто оптимістично, 1,6% цього року. Не маючи змоги скорочувати витрати й не маючи доступу до світового капіталу, Росія може позичати лише всередині країни, накопичуючи борги й розганяючи інфляцію, зазначає Коляндр.
На міжнародній арені путінський наратив також не такий непохитний, як здається. За останній рік Росія втратила режими, які підтримувала, — у Сирії, зазнала приниження у Венесуелі. Хитається іранський режим — союзник у постачанні озброєнь і обході санкцій.
Не завжди успішною є й гібридна війна Росії в Європі. Приклад — Молдова, де Росія витратила сотні мільйонів євро на кібератаки, підкуп виборців, проксі-партії, насильницькі групи й медіавплив, аби схилити парламентські вибори 2025 року на свою користь. Проте багато секторів молдовського суспільства дали відсіч. Правоохоронці викрили схеми підкупу, журналісти-розслідувачі — троль-ферми, проєвропейські медійні організації працювали з аудиторіями, вразливими до дезінформації.
Проєвропейські партії перемогли. Якщо Молдова — найбідніша країна Європи з населенням 2,4 мільйона — змогла відбити російські гібридні атаки, то чому цього не може зробити решта континенту?
Російський наратив перемоги має вразливості і вдома, і за кордоном, але ці ознаки слабкості рідко складають у єдину картину. Перший крок для України та її союзників — робити це постійно, показуючи, чому Путін не повинен отримати все, чого прагне на переговорах.
Але підрив російської історії — лише початок. Союзники України повинні навчитися демонструвати власну силу.
«Потрібно визначити головного героя, його мету і шлях до неї», — пояснює Лейті.
Почнімо з питання «хто» є цим актором. Росія і США використовують слово «Європа» як синонім слабкості й пасивності. Натомість Україні та її союзникам слід мислити спільнотою демократій, до якої входять країни ЄС, що прагнуть стримувати Росію, Україна, Канада, Велика Британія, Австралія, Японія та інші.
Tagesspiegel: Припинення вогню в Україні загрожує Європі
Їхній спільний інтерес — не дозволити, щоб неоімперські хижацькі держави диктували їм умови. Це об’єднує і консерваторів, і лібералів — від націонал-консервативної прем’єр-міністерки Італії Джорджі Мелоні до ліберального «яструба» Дональда Туска в Польщі. Такий підхід відкидає мертву мову «порядку, заснованого на правилах», що залежав від Америки, і пропонує бачення, в якому демократії самі беруть під контроль власну безпеку й добробут.
Одні з найгостріших формулювань цієї ідеї належать українському філософу Володимиру Єрмоленку.
«Європейські ідеї початку ХХ століття крутилися навколо питання, як малі республіки можуть чинити опір агресивним імперіям — тоді Росії та Німеччині, — сказав він мені. — Ми знову повернулися до цього виклику. Після Другої світової війни Європа пов’язувала свою ідентичність із пацифізмом і переговорами. “Добро” асоціювалося з жертвою. Але бути антиімперським — означає також уміти захищатися».
Головна проблема для такої спільноти завжди полягала в питанні лідерства. Російська влада персоніфікована в Путіні. Сполучені Штати стали Трампом. А тут? Це не може бути президентка Європейської комісії. Європейський Союз створювався для розмивання лідерства й придушення різких наративів у нескінченних переговорах. І ця спільнота за визначенням не може будуватися навколо одного національного лідера. Генеральний секретар НАТО надто пов’язаний зі США, щоб діяти незалежно.
Але саме відсутність єдиного лідера може стати перевагою. Існує набір потужних інструментів, які можна задіювати по-різному: Європейський Союз — для економічної війни та фінансування оборонного виробництва; НАТО — для стримування; Україна — для кінетичних дій на території Росії; мережа протидії гібридним загрозам, що охоплює держави й громадянське суспільство.
Завдання — навчитися використовувати ці інструменти без опори на США, як раніше.
«Втратити старшого партнера останніх 60 років — страшно, але водночас це звільняє», — каже Майкл Ігнатьєв, колишній канадський політик і професор історії Центральноєвропейського університету. «Ми не використовуємо ту суб’єктність, якою володіємо».
Саме інший канадський політик, Марк Карні, озвучив цю ідею на Всесвітньому економічному форумі в Давосі минулого місяця, закликавши ліберальні демократичні «держави середнього масштабу» діяти рішучіше. Оскільки жодна з них не здатна зробити це самотужки, потрібна система, де голос кожного має значення. Їхні демократичні цінності — не просто ідеали, а складова тієї моделі сили, яка необхідна для виживання.
Які ж дії можуть змінити наратив потенційних переговорів у короткостроковій перспективі й закласти основу вільного й безпечного простору для конкуренції демократій із хижацькими державами в довшій?
Візьмімо російську гібридну кампанію з розколу Європи щодо підтримки України: диверсії, дезінформацію, кібератаки, що охоплюють континент. Це недорогі інструменти, які часто застосовують через посередників. Тож коли загадкові актори запускають дрони, аби вивести з ладу аеропорт Копенгагена, або коли на німецьких оборонних заводах спалахують дивні пожежі, європейці нерідко не можуть навіть прямо назвати винуватця — не кажучи вже про ефективну відповідь. У результаті вони виглядають ще слабшими.
Мережа протидії гібридним загрозам могла б діяти значно рішучіше: прямо приписувати операції Росії та вживати заходів, які змусили б її пошкодувати про агресію. Тоді широкий арсенал інструментів, яким володіють демократії, перетворюється на їхню перевагу — Росія просто не знатиме, звідки прилетить удар. Це будуть кібератаки? Інформаційні операції? Економічний тиск, що підриває міжнародні позиції Росії? Надання Україні можливостей завдавати глибших ударів по території Росії? Захоплення суден, які перерізають кабелі в Балтійському морі? У такому разі вся логіка «гібридної війни» раптово перевертається.
Зрештою, військова експансія Кремля залежить від продажу нафти. Союзники України сигналізують, що по цьому джерелу можна бити. У січні група європейських країн попередила, що блокуватиме танкери так званого «тіньового флоту» в Балтійському морі. Франція вже затримала один такий танкер у Середземному морі. Індія, яка нещодавно підписала торговельну угоду з Європейським Союзом, обмежила доступ окремих суден до своїх портів. Подекуди інтереси США та Європи все ще збігаються: Сполучені Штати зупинили судна «тіньового флоту», що працюють з Венесуелою.
Жоден окремий крок не вирішить усіх проблем — Росія завжди реагуватиме. Мета полягає в тому, щоб держави середнього масштабу продемонстрували: вони здатні бути більшими, ніж проста сума їхніх можливостей, і постійно посилювали тиск на Росію з несподіваних напрямів, підриваючи впевненість Путіна у власному наративі.
Щоб до них ставилися серйозно, необхідно також показати довгострокові наміри — передусім у сфері оборонного виробництва. Один зі способів прискорити цей процес — об’єднати потенціали України та Європи. У Європи є гроші, в України — технології та бойовий досвід. В Україні озброєння розробляють, тестують і виробляють значно швидше, ніж у Європі.
Як зазначала колишня заступниця міністра інфраструктури України Олександра Азархіна під час заходу в британському аналітичному центрі Міжнародного інституту стратегічних досліджень у грудні, необхідно зробити два ключові кроки:
- змінити українське законодавство у сфері інтелектуальної власності, привівши його у відповідність до норм Європейського Союзу,
- а також лібералізувати експортний контроль між Україною та країнами-партнерами.
У світі, де верховенство права дедалі більше руйнується, нібито склеротична Європа може виглядати все привабливішим безпечним притулком. Замість символу безпорадності, яким її намагаються зобразити Америка та Росія, демократії середнього масштабу здатні перетворитися на маяк — добре захищений, безпечний простір, де верховенство права й безпека є основою добробуту. Альтернатива цьому — дозволити себе залякати й змусити до покори.