Фокус зібрав перелік найбільш знаних вигнанців у далекі куточки Росії та висвітлив обставини, котрі призвели до їхньої участі.
В Росії, що заволоділа набагато більшою площею, ніж спроможна обжити, є доволі своєрідний звичай покарання неслухняних громадян чи підданих (коли йдеться про епоху монархії). Їх просто відправляли проживати у віддалені та малозасвоєні землі держави. Тобто існування в цих підкорених землях вважалося більш тяжким, ніж утримання у звичайній тюрмі. Така гірка доля за майже чотири століття взаємин нашої країни з Московією спіткала багатьох українців.
Козацькі очільники в сибірському полоні
Історія заслань українців у віддалені регіони Московської держави бере свій початок з самого початку співпраці України (тоді ще козацької держави) та Росії (тоді ще Московського царства).
Відео дня
У 1672 році старшина закидала московську адміністрацію доносами на гетьмана Лівобережжя Дем’яна Многогрішного. Гетьман самовільно захопив владу і побоювався свого народу, через що створив особисту охорону з найманців компанійців і московських стрільців. Однак це йому не допомогло – вночі гетьмана скрутили та повезли до Москви на суд. Це було зневагою козацьких традицій (віддати будь-якого козака не під козацький суд), проте старшину це не зупинило. Многогрішного було засуджено до страти, але в останню мить цар замінив вирок на довічну каторгу спочатку в Селенгинську, а згодом і в Іркутську.
Важливо Як Росія захоплювала Україну: Полтавська баталія та Батуринська трагедія
Цікавий факт – коли через десять років гетьмана визволили, то його наступник Іван Самойлович особисто просив московську владу, щоб його попередника знову ув’язнили. Вже після усунення Самойловича досвідченому військовому діячу Многогрішному царський уряд доручив очолити каральну операцію проти бурятського народу у 1688 році. Далі відомості про опального гетьмана зникають.
Сам Самойлович теж пішов слідом за попередником у 1687 році, проте про його долю інформації значно менше. Відомо тільки, що був відправлений до Тобольська, де загинув у 1690 році.
Під час одного з найстрашніших періодів в історії України – Руїни запорізькі козаки виявили свою політичну недалекоглядність і надмірно демонстрували свою відданість московському царю, що значно зашкодило інтересам української держави. Але навіть це не вберегло одного з найвідоміших кошових отаманів Івана Сірка від заслання. Московська влада не вибачила Сірку повстання в Слобідській Україні, коли той керував містом Зміїв на Харківщині. Згодом, коли необережний Сірко вирушив на зустріч з боярином Ромодановським з невеликою охороною, його було скуто в кайдани і відправлено до Тобольська. Проте Сірку згодився його військовий хист. У тому ж році турецький султан Мехмед IV разом з кримською ордою виступив на підтримку гетьману Петру Дорошенку проти Речі Посполитої. Успіх цієї кампанії потенційно загрожував і Москві, тому кошового отамана майже миттєво повернули з Сибіру на Січ.
Дем'ян Многогрішний був засуджений на довічну каторгу спочатку в Селенгинську, а згодом і в Іркутську Фото: Википедия
У тому ж Тобольську опинився і Фастівський полковник Семен Палій, який організував останнє повстання козаків проти Речі Посполитої у 1702 році. Опинився хоробрий полковник у засланні з волі гетьмана Івана Мазепи, який його заарештував через два роки. Семен Палій став жертвою інтриг гетьмана, який таким чином в останній раз об’єднав під гетьманською булавою Правобережжя та Лівобережжя Козацької держави. Однак такого низького в особистому плані вчинку він гетьману не вибачив і після укладення Мазепою союзу зі Швецією проти Московії, Палій взяв участь у Полтавській битві на боці гетьмана Скоропадського, таким чином посприявши поразці своєму кривднику.
Після перемоги під Полтавою Московське царство взяло під цілковитий контроль Лівобережну Гетьманщину і запроваджувало там свої закони, тому заслання до Сибіру стали масовішими.
Окремо варто виділити історії Максима Залізняка та Петра Калнишевського. Вони обидва були запорожцями та заарештовані російськими військовими за досить подібних обставин. Максим Залізняк був одним із лідерів найбільшого гайдамацького повстання проти Речі Посполитої – Коліївщини (1768 рік). Завершилося воно досить сумно – російські військові оточили табір гайдамаків, а ті вирішили не чинити опір “православним братам” і здалися на поруки чужинцям. Залізняка відвезли до Києва, де публічно побили батогами, після чого відправили до Сибіру на довічну каторгу. Однак біля Бєлгорода він разом з іншими засудженими роззброїв охорону і зник у невідомому напрямку. Так Максим Залізняк став одним із небагатьох історичних постатей, який зміг уникнути царської кари.
Петро Калнишевський здався на милість "православних братів", що прийшли зруйнувати Запорізьку Січ Фото: Википедия
Всього через сім років помилку Залізняка повторив Петро Калнишевський, який теж здався на милість “православних братів”, що прийшли зруйнувати Запорізьку Січ. Мабуть, він знехтував прикладом свого бойового товариша, надихнувшись діями останнього гетьмана Кирила Розумовського. Той добровільно відмовився від булави, отримавши величезне фінансове утримання та збереження свого статусу і почестей в імперії. Однак з Калнишевським російські урядовці вирішили вчинити зовсім по-іншому. Його довічно заслали не до Сибіру, а на північ – у монастир на Соловецьких островах (сучасна Карелія).
Парадокс історії полягає в тому, що Калнишевському, якому вже на той час було 85 років не таким вже й жахливим видавалося довічне заслання, проте він прожив ще 28 років, перебуваючи майже увесь час по суті в одиночній камері (маленькій монастирській келії, звідки його випускали всього тричі на рік – на великі релігійні свята). Так літній гетьман поплатився за одну з найтяжчих провин у запорожців – боягузтво. Він здався на волю ворогові, очікуючи від нього вдячності за свою зраду, а натомість ворог вирішив по-іншому. Досить показова вийшла історія.
Соловецький монастир Фото: Википедия Під удар імперії потрапляють поети та письменники
У ХІХ столітті декілька разів до Сибіру засилали нестримного Устима Кармалюка. Згодом український національний рух зосередився в культурно-літературних колах, тому жертвами заслань стали діячі цього напрямку. Зокрема перебували у засланні Пантелеймон Куліш (три роки в Тулі), Микола Костомаров (дев’ять років в Саратові); Тараса Шевченка замість заслання взагалі відправили до армії, де він служив в районі казахстанського степу. Найдовше у заслання потрапив Павло Грабовський – аж до Якутська, проте згодом йому вдалося перевестися до Тобольська, де він і помер від сухот у віці 38 років – далися взнаки роки проведені у в’язниці (Іркутськ) та на засланні в холодних регіонах імперії.
Шевченко-солдат (автопортрет, 1847) Фото: Википедия XX століття — революціонери, священники та звичайні громадяни
Вже у XX столітті у заслання потрапляли революціонери, а також українці, що проживали на окупованих територіях Австро-Угорщини (у 1914 році в ході Першої світової війни російські війська захопили Львів), де проводили свою діяльність зокрема численні емігранти із загарбаної Росією частини України. Також ідеї української незалежності активно підтримували місцеві еліти. Найбільш відомим таким вигнанцем став керівник Української греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Авторитетного в усьому католицькому світі священника росіяни не наважилися заслати аж до Сибіру й обмежилися Ярославлем – містом за понад тисячу кілометрів від його пастви.
А от видатний український історик та майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський таки був засланий до Томська. Щоправда, його було заарештовано в Києві, куди він добровільно приїхав після початку війни.
Важливо Чекісти проти історії: як радянські спецслужби стежили за Михайлом Грушевським
А от більшовики, коли закріпилися при владі, відкрили принципово нову сторінку в цьому питанні. Адже вони почали засилати людей до Сибіру цілими групами, відтак в товарних ешелонах в напрямку на схід та північ у віддалені регіони СРСР поїхали цілі товарні ешелони, які вже вивозили туди людей мільйонами.
Спочатку це були учасники національно-визвольної боротьби чи просто незручні для влади пасіонарії. Проте з часом маховик репресій почав набирати обертів і під заслання почали потрапляти куркулі (фермери, які використовували найману працю), одноосібники (фермери, які не використовували найманої праці), особи, звинувачені в шкідництві (часто ті, хто не виконували встановлені партією виробничі плани), а згодом і самі партійні активісти, які програвали внутрішньопартійну боротьбу. При цьому, все частіше йшлося не про заслання як таке (тобто вільне проживання на вказаній території), а про арешт та відбування покарання у концентраційних таборах.
Важливо Червоний ренесанс. Як і за що відомих українців розстрілювали у Сандармосі 1937 року
Зокрема у такій ситуації опинився видатний український інженер-фізик Сергій Корольов. Здавалося б фізика наука далека від політики, проте він перебував у команді опального воєначальника Михайла Тухачевського, якого Сталін усунув від влади. Вслід за ним були ув’язнені і його прихильники, зокрема майбутній конструктор перших радянських ракет.
Українське Відродження, яке розстріляли
Окремо слід виділити долю діячів українського “червоного ренесансу” — відродження української культури в рамках програми українізації, що була широко розгорнута у 1920-х роках. Багато українських митців повірили, що більшовики дійсно хочуть розвивати українське в Україні. А даремно. У 1930-х роках українізацію згорнули, а всіх причетних піддали репресіям по суті за виконання партійної програми (!).
Провідних діячів українізації було розстріляно за один тиждень з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, що на території Карелії. Цей розстріл було приурочено святкуванню двадцятої річниці більшовицького перевороту (тоді цю подію називали Жовтневою соціалістичною революцією). Коментарі тут зайві. Серед жертв цього по-справжньому варварського вчинку Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Степан Рудницький та багато інших. Згодом ця когорта українських жертв сталінського терору отримала символічну назву “розстріляне відродження”.
Нові території — старі репресії
З початком Другої світової війни до СРСР було приєднано ряд нових територій, зокрема території Західної України та Південної Бессарабії. Там радянська влада почала проводити радянізацію (“підгін” чинних там норм суспільного життя під чинні в СРСР). Фактично відбувалося прискорене повторення ситуації, що склалася в СРСР у 1930-х роках. Але тепер каральні органи діяли вже за лекалами свого власного досвіду, здобутого за попереднє десятиліття.
Сибірські та не тільки табори поповнили вже “ворожі, антирадянські елементи” з нових територій. Це були ті ж фермери та підприємці, а також реальні вороги радянської влади – борці за волю України з лав ОУН та УПА.
Найбільше варто виокремити Йосипа Сліпого, який відмовився переходити у православ’я російського зразка, натомість погодився повторити долю перших ранньохристиянських мучеників за віру. Відзначимо, що Андрея Шептицького радянська влада на відміну від імперської чіпати не наважилася, проте він дуже вчасно для більшовиків помер на самому початку другої радянської окупації Західної України восени 1944 року. Особливо варто відзначити, що у Йосипа Сліпого був вибір – він міг стати митрополитом Київським або заступником патріарха РПЦ, таким чином отримавши матеріальне забезпечення рівня високих партійних чиновників. Натомість він обрав провести вісімнадцять років у таборах ГУЛАГу та у засланнях.
Важливо Уроки минулого: як Львів тричі за 30 років опинявся в епіцентрі світової війни, а Польща зникла з мапи світу
Вже після смерті Сталіна в СРСР відбулися масові амністії політв’язнів. Після цього радянська влада стала надавати перевагу іншим методам психологічного тиску, зокрема вдавалася до “каральної психіатрії”, але це вже зовсім інша історія.
Практику заслання нелояльних до влади осіб, які не вчинили конкретних тяжких злочинів у віддалені від столиці регіони практикували ще стародавні імперії. Але саме в Московської держави з’явилися дивовижні можливості для цієї практики, адже в неї з XVII століття було достатньо територій, які лише й годилися для того, щоб селити на них людей, що провинилися перед владою.
І українці за понад три століття протистояння московській експансії повною мірою відчули ці імперські “переваги”. В Сибір засилали представників усіх суспільних верств: від козаків до священників, поетів та просто людей, які не вписувалися в бачення режимом реальності. Жертвами системи стали як справжні герої, моральні велетні, чиї імена назавжди золотими літерами будуть вписані в український героїчний епос, так і просто звичайні люди, які опинилися не в той час і не в тому місці. Але всі вони разом сформували в українській колективній свідомості образ географічного регіону, що позначає азійську частину Росії як символ імперіалізму, диктатури та інструмента розчавлення людської волі та прагнення до свободи.