Сьогодні
Залежність від героїну коштувала Сарі Гіскокс подружнього життя та можливості бути поруч із дітьми. Вже майже 25 років вона не вживає наркотиків, проте досі бореться з низькою самооцінкою та постійним відчуттям власної “недостатності”. Саме ці думки колись стали однією з причин її залежності, а сьогодні можуть знову штовхнути її до наркотиків. Сара розповідає, як їй вдалося навчитися справлятися з самозневагою та чому робота над собою не завершується навіть після десятиліть без вживання наркотичних речовин.
“Молода жінка на табуреті”, Леон Спілларт, 1909 рік Реклама.
Я одужую від залежності, вже майже 25 років не вживаю наркотиків та алкоголю. Але кілька місяців тому я знову сиділа за кухонним столом, перед мною лежав розклад зустрічей “Анонімних наркозалежних”. Я не відвідувала їх півтора року. Мені здавалося, що вони більше не потрібні. Останні два роки я працювала над книгою “The Beginning and End of Everything”, і цього, як мені здавалося, було достатньо, щоб почуватися добре.
А потім кілька подій вибили мене з рівноваги. Наближався вихід моєї книги, а разом з ним — публічна увага, до якої я виявилася не готова. Деякі речі пішли не так, як я очікувала. І дуже швидко я знову опинилася в тому стані, в якому перебувала до написання книги. Мене накрило знайоме відчуття, що я недостатньо здібна. Воно стало настільки всеохопним, що я ледь могла встати з дивана. Відчувала виснаження, тіло стало неслухняним, а сил не було зовсім. У голові лунали ті самі думки: “Ти не справжня письменниця. Ніхто не сприйматиме тебе серйозно. Навіщо ти взагалі все це почала?”. Я справді думала, що більше ніколи так не почуватимуся. Останні кілька років я значно краще ставилася до себе. Написала книгу, її мали видати. Це ж мрія, хіба ні?
Я нарешті могла сказати собі, що зробила щось значуще. Що чогось досягла. Що стала успішною. Мені здавалося, що тепер у мене нарешті є доказ моєї гідності, і це відчуття неповноцінності ніколи більше не повернеться. Але я помилилася. Я намагалася підкріпити самооцінку зовнішніми досягненнями, хоча насправді потребувала чогось іншого. Знову шукала спосіб заповнити внутрішню порожнечу не там, де слід.
До того, як я припинила вживання наркотиків, відчуття, що зі мною щось не так, керувало майже всім моїм життям. Я вважала себе недостатньо розумною, недостатньо вродливою, недостатньо цікавою, недостатньо стрункою. Зрештою, ці переконання зруйнували моє життя. Спочатку я вигадувала історії про себе. Потім почала приймати снодійне. Згодом розвинувся розлад харчової поведінки. А далі з’явилася наркотична залежність, яка поступово поглинула все моє життя.
Коли мені було вісім років, я всім у школі казала, що мій батько — відомий шведський тенісист Б’єрн Борг. На перервах я в найдрібніших деталях розповідала, як ми проводимо вихідні на турнірах по всьому світу та обідаємо зі знаменитостями. Я навіть носила на зап’ястках спортивні напульсники. Щоправда, пов’язку на голову школа мені не дозволила вдягнути, на жаль.
Звісно, все це було вигадкою. Не думаю, що у вісім років я взагалі вміла грати в теніс. І справа була не лише в бажанні привернути увагу. Насправді я хотіла бути кимось іншим. Мені здавалося, що без цієї безглуздої історії ніхто не захоче зі мною дружити й не прийме мене такою, як є. Я не вірила, що можу подобатися людям просто за те, що я є. Мені здавалося, що мене самої недостатньо.
Через кілька років я почала постійно контролювати, що і скільки їм. Наприкінці підліткового віку в мене вже була важка булімія. Я переїдала, а потім намагалася позбутися з’їденого. На короткий час це допомагало заглушити внутрішню порожнечу й приносило полегшення. Але дуже швидко на зміну йому приходила ще сильніша самоненависть. Я соромилася того, що робила, і цей сором лише зростав. Саме тому я мовчала й нікому не розповідала про свою проблему.
Перехід до героїну став майже природним продовженням цього шляху. Він не лише пригнічував апетит, а й давав мені саме те відчуття, якого я так довго шукала. Раптом мені здалося, що зі мною все гаразд. Що я нарешті стала цілісною особистістю. Після стількох років пошуків це було справжнім дивом. Але дивом це, звісно, не було. Дуже швидко героїнова залежність повністю вийшла з-під контролю. Після реабілітацій та нескінченних сеансів психотерапії чоловік розлучився зі мною та забрав дітей. Навіть зараз, коли я пишу це після 24 років без наркотиків, мені важко повірити, що все зайшло так далеко. Як я могла це дозволити? Як могла втратити те, що любила найбільше у світі?
Залежність — страшна річ. І дуже багато людей не можуть її подолати. Я розуміла, що мені в певному сенсі пощастило. Я походила із забезпеченої родини середнього класу і мала фінансову підтримку, якої не було в багатьох інших людей із залежністю. Мені не доводилося красти, щоб купувати наркотики. Мені не доводилося продавати своє тіло, як це доводиться робити багатьом іншим жінкам із залежністю. Але гроші та нормальне життя зовні не врятували мене. Я могла зовсім не відповідати поширеному уявленню про людину з героїновою залежністю. Але неважливо, скільки грошей має людина і яке становище вона займає в суспільстві. Багатьох людей із залежністю об’єднує те саме глибоке відчуття власної нікчемності.
Мені здавалося, що героїн повністю мною керує. Щоранку я прокидалася і клялася собі, що сьогодні точно не буду вживати. Але потім згадувала все, що накоїла, і мене накривали провина та сором. Я не могла з цим упоратися. У якийсь момент просто думала: “Та пішло воно все” — і знову вживала. Героїн не приносив мені радості. Я не вживала його заради якогось неймовірного кайфу, який хотілося переживати знову і знову. Я просто не уявляла, як можна жити без нього. Я думала про самогубство, але не могла на це наважитися. Тому іноді просто сподівалася, що наркотики вб’ють мене самі. І бажано якомога швидше. Мені навіть на думку не спадало, що одного дня я справді зможу жити без наркотиків.
Я пробувала кинути безліч разів. Але все одно продовжувала пробувати. Час від часу в мені з’являлася маленька надія, що цього разу все може вийти. І я трималася за неї з усіх сил. Я завжди уявляла залежність як карусель. Хоча правильніше було б назвати її каруселлю страждань. Ти їдеш по колу знову і знову. І час від часу бачиш перед собою знак “Вихід”. Ти ніколи не знаєш, коли він вигулькне наступного разу. Тому, коли бачиш можливість вийти, треба нею скористатися. Бо хто знає, коли буде наступна.
Одного разу я все ж скористалася таким шансом і повірила, що зможу впоратися. Один день без наркотиків став двома, а потім ці два дні перетворилися на 24 роки тверезості. Як кажуть, один день за раз. Ми з колишнім чоловіком знову зійшлися. Майже 20 років тому ми вдруге одружилися. У нас народилася ще одна донька, Люсі. Її поява допомогла зцілити багато болю й поступово відновити те, що було зруйновано. Я отримала більше, ніж могла колись сподіватися. І час від часу мені потрібно нагадувати собі про це. Особливо тоді, коли всередині знову з’являється та сама порожнеча.
Нещодавно подруга запитала мене про мою залежність і про те, що вона для мене означає. “Усе дуже просто, — сказала я. — У глибині душі я завжди була переконана, що недостатньо здібна. Але тепер я знаю, як із цим жити. Я навчилася не дозволяти цим думкам руйнувати мене й людей поруч”. “А хто сказав тобі, що ти недостатньо здібна?” — запитала вона. Я стенула плечима: “Мабуть, я сама. Але тепер я вмію з цим справлятися”. Вона подивилася на мене так, ніби не розуміла, чому я так у цьому впевнена. “А що як це неправда? Що як ти насправді достатньо здібна, а всі ці роки просто переконувала себе в протилежному?” — сказала вона. Я стояла й мовчки дивилася на неї.
Напевно, за своє життя я чула щось подібне тисячу разів. Але саме тієї миті ці слова раптом справді до мене дійшли. А що як вона має рацію? Що як зі мною насправді все гаразд, а я всі ці роки просто повторювала собі неправду? Чому це не може бути правдою? Що змінилося б у моєму житті, якби я почала думати про себе інакше? Що я не краща й не гірша за інших? Що я така сама, як усі. Що мені не потрібно нічого доводити, щоб мати цінність. Що я вже достатньо здібна.
Я могла б і далі ненавидіти себе, бо це почуття давно стало для мене звичним. Іноді залишатися в ньому справді легше, ніж намагатися щось змінити. Але я більше не хочу так жити. Я хочу позбутися цієї самоненависті, бо смертельно від неї втомилася. Тепер я майже щодня нагадую собі, що я достатньо здібна, і намагаюся не повертатися до старих думок про те, що зі мною щось не так. Звісно, виходить не завжди. Бувають дні, коли повірити в це майже неможливо і здається, що я знову опинилася на самому початку. Але це не так. Я вже пройшла величезний шлях і сьогодні дуже далека від тієї людини, якою була колись.
Сьогодні я чесно розповіла подрузі, що зі мною відбувається. Вона вислухала мене й порадила знову піти на зустріч. Здавалося б, очевидне рішення, правда? Після стількох років я мала б сама про це подумати. Але іноді потрібен хтось поруч, щоб нагадати тобі про те, чого ти сам у цей момент не бачиш. Тож зараз для мене головне не вимагати від себе досконалості, а просто продовжувати рухатися далі. І завтра я почну із зустрічі.
За матеріалом vogue.co.uk