5 серпня 2026 року – п’ята річниця відходу у вічність Євгена Кириловича Марчука (1941-2021)
Він не дожив пів року до повномасштабного вторгнення, тому зараз немає сенсу розмірковувати, що сказав би 80-річний генерал армії про Велику війну українського народу за своє життя. Однак, перші 30 років незалежної України Марчук, безумовно, мав значний вплив на події, що відбувалися, і, попри критику, це був вагомий внесок у те, що навесні 2022-го Україна вистояла.
Фото: Horim / Wikipedia
Згадувати подібне про людину, чий життєвий та кар’єрний шлях розпочався за часів СРСР, та ще й будучи генералом КДБ, є не лише складним, але й відповідальним завданням. Проте, така доля спіткала багатьох українських діячів – перших депутатів, політичних журналістів, міністрів, президентів… Звісно, були й безгрішні серед них, але їх було дуже небагато. Тож, пам’ятаючи про це, не будемо забувати й про те, що реально зробили ці люди, зокрема, Євген Марчук.
Він був, як то кажуть нині, “медійною фігурою” з першої п’ятірки. А як інакше, зважаючи на його послужний список? Генерал Марчук обіймав посаду першого голови СБУ (1991-1994), був міністром оборони України (2003-2004), двічі очолював уряд, був народним депутатом від сумнозвісної партії СДПУ(о), з фракції якої, втім, вийшов, балотувався у президенти (1999), працював секретарем РНБО (1999-2003)… Про ці роки можна згадати багато чого. Наприклад, як президент Леонід Кучма усунув Євгена Марчука з посади прем’єр-міністра у травні 1996-го з унікальним формулюванням: “за створення власного політичного іміджу”; або ж про захист півострова Тузла від російських зазіхань ще у 2003-му. Але хочеться зосередитися на чомусь одному, характерному, що відзначало стиль та вдачу Марчука.
Автору цього тексту довелося побувати у Криму навесні 1994 року з журналістським завданням. Сказати, що на українському півострові в ті дні було неспокійно – це нічого не сказати. Проросійський “президент” Юрій Мєшков робив усе, аби якомога швидше відокремити Крим від України. Агресивно налаштовані пенсіонерки, яких журналісти називали “мохеровими беретами”, та фальшиві “козаки” безперестанку мітингували під Верховною Радою Криму, де базувався і Мєшков. У Сімферополі, Севастополі, Ялті вже висаджувалися управлінські “десанти” з Москви. Уряд Криму очолив російський економіст Євгеній Сабуров…
Євген Марчук тоді тільки очолив український уряд. А далі – все було “справою техніки”. Посаду президента Криму було скасовано через її “невідповідність Конституції України”. Повна стабільність на півострові була забезпечена спокійними та зваженими діями українських спецслужб. Марчук тоді щойно залишив пост голови СБУ – отже, діяли його кадри. Мєшков подався до Москви, не пробувши “президентом” і двох місяців, Сабуров вчинив так само. Шкода, якби через 20 років, у березні 2014-го, Україна діяла так само рішуче та професійно, багато що могло б скластися інакше.
…Наприкінці свого політичного та життєвого шляху генерал Марчук представляв Україну на переговорах у Мінську (2018-2019). Про ці, здавалося б, нескінченні дипломатичні контакти з ворогом вже багато написано – переважно про їхню безплідність. Але це не зовсім так. Великої війни (ми тепер це добре розуміємо) уникнути було неможливо. І кому, як не генералові Марчуку, з усім його досвідом, було не розуміти цього та не робити відповідних кроків? Отже, зосередимося на головному висновку: Україна у Мінську виграла час. Як саме цей час було використано – це вже інша тема, але в лютому-березні 2022-го ЗСУ та загони тероборони не віддали ворогу столицю.
Тож, Євген Кирилович Марчук по праву здобув своє місце серед творців української держави. Україна його не забуде.
Ігор НОВИЧЕНКО, Київ
Фото з архіву Укрінформу
Перше фото: facebook.com/marchuk.yevgen