© depositphotos/the_lightwriter Виклики з різних напрямків одночасно окреслили обриси європейської відповіді.
В епоху після холодної війни Європа представляла собою найвищі ідеали миру та об’єднання, але в більш складні часи, які настали потім, продемонструвала слабкість. Сьогодні Європейський Союз одночасно відчуває тиск з боку Росії, Китаю та США. Є ознаки стратегії, яка може дозволити Європі пережити цей період: в іншому випадку — стати однією з його жертв, пише у статті для Bloomberg оглядач Хел Брендс.
ЄС потрапив у таку ситуацію здебільшого через власні рішення та помилки. Європа, яка вважала, що перевершила суворі реалії геополітики всередині, надто часто думала, що зможе їх подолати й ззовні. До 2010-х років Європа стала залежною від Росії в питаннях енергетики, від Китаю в питаннях економіки та від Америки в питаннях безпеки. Зараз настав час платити за це.
Росія почала з тиску на держави на східних кордонах Європи та застосовувала свій енергетичний вплив, щоб ослабити реакцію континенту. Зараз російський диктатор Владімір Путін просто намагається знищити європейські ворота для України, водночас тероризуючи Європу диверсіями, нападами дронів та іншими гібридними атаками. Найгірше, можливо, ще попереду: лідери Німеччини, Балтійського регіону та інших країн вважають, що розлючена Росія може ще більш жорстко випробувати Європу на міцність до кінця цього десятиліття.
Багато європейських лідерів колись розглядали торгівлю з Китаєм як рушій процвітання ЄС. Дехто навіть бачив Пекін як ймовірного партнера в багатополярному світі. Однак з роками надлишкові виробничі потужності та економічна агресія Китаю загрожували поступовою деіндустріалізацією Європи. Ініціатива китайського лідера Сі Цзіньпіна “Пояс і шлях” має на меті зробити цей регіон залежним від континенту, де домінує Пекін. Китай заохочує нестабільність у Європі, сприяючи війні РФ проти України.
Під час першого терміну президента США Дональда Трампа основним страхом Європи було те, що Штати відвернуться від неї. Під час другого терміну страх полягає в тому, що тиск з боку Китаю та Росії тепер посилиться через більш виражену неприязнь Америки.
Дійсно, вимога Трампа про збільшення європейських витрат на оборону частково спрямована на те, щоб зробити Європу сильнішою. Вона відображає думку, що союзники Америки по НАТО повинні ставитися до власної оборони серйозно. Проблема, однак, полягає в тому, що Трамп також не поважає слабкість, тому він тиснув на європейських союзників, спочатку уклавши дуже асиметричну торговельну угоду, а потім вимагаючи від континенту віддати Гренландію.
Як наслідок, виник великий тиск із різних боків. Європі потрібна більша міць, щоб протистояти все більш обурливим вимогам Трампа, але їй також необхідна більша стабільність у відносинах з Вашингтоном, щоб відповісти на виклики з боку Москви та Пекіна. Останні події яскраво продемонстрували цю дилему, коли Трамп посилив вимоги щодо Гренландії. Але вони також запропонували контури європейської відповіді.
По-перше, самодопомога. Європейські військові інвестиції швидко зростають. Ключові країни, зокрема Данія та Німеччина, купують більше зброї у європейських постачальників і менше в США. Економічна складова самодопомоги передбачатиме впровадження реформ конкурентоспроможності, запропонованих у 2024 році колишнім головою Європейського центрального банку Маріо Драгі. Підвищення європейської сили буде ціною за продовження партнерства з Америкою Трампа — і необхідною умовою виживання, якщо це партнерство розпадеться.
По-друге, диверсифікація. ЄС нещодавно уклав довгоочікувані торговельні угоди з Індією та МЕРКОСУР. Також він прагне укласти договір з країнами Всеосяжного та прогресивного транстихоокеанського партнерства. У найближчій перспективі це не призведе до значного скорочення торговельної залежності Європи від США чи Китаю. У довгостроковій перспективі такі ініціативи можуть покращити можливості Європи та збільшити її стійкість до тиску.
По-третє, стримування і діалог з Трампом. Трамп відступив у питанні Гренландії після погроз серйозних економічних контрзаходів з боку Європи. Це показало, що готовність зазнати реальних витрат може розвіяти уявлення Трампа про те, що союзників по НАТО можна легко змусити підкоритися. Однак стримування спрацювало, оскільки ключові європейські співрозмовники, такі як генеральний секретар НАТО Марк Рютте, тихо надали шляхи для вирішення обґрунтованих проблем безпеки в Арктиці. Це дозволило Трампу оголосити перемогу й відступити.
Така стратегія не відновить статус-кво, що існував до Трампа, і це добре. Натомість метою має бути створення нової основи стабільності у відносинах — ситуації, в якій більш впевнена Європа бере на себе більшу відповідальність, навіть якщо трансатлантичні зв’язки залишаються незмінними. Це найкращий спосіб мобілізувати колективну силу, яка буде потрібна демократичному світу для одночасного стримування декількох автократичних суперників, а також збереження можливості, зрештою, більш тісної трансатлантичної економічної співпраці для протистояння Пекіну.
Європейське переозброєння, навіть у контексті більш збалансованого НАТО, вимагатиме значних витрат і непопулярних реформ. “Європа” залишається скоріше ідеєю, ніж реальністю: розбіжні економічні реалії та стратегічні програми “роз’єднують” схід від заходу, північ від півдня.
Спойлерів багато: Путін буде намагатися розколоти й залякати Європу. Трамп, чиї слушні ідеї конкурують з помилковими, цілком може вимагати більшої європейської автономії, одночасно караючи країни, які виявляють більшу незалежність від США.
Однак якщо Європа не зможе знайти свою опору, континент, який колись складався з імперій, стане маріонеткою в руках “сильних лідерів”. Такий результат принесе Європі лише більше болю і приниження. Враховуючи кількість і серйозність випробувань, з якими стикається вільний світ, це в кінцевому підсумку не буде добре і для Америки.
Європа все ще намагається говорити мовою “діалогу”, але правила гри давно змінилися: старі формати безпеки руйнуються, трансатлантична єдність розпадається, а агресор користується затримками. У такій ситуації напівзаходи лише посилюють загрозу. Чому обережність стала небезпечнішою за ризик, а превентивні дії — єдиний вихід, у статті “Рубати лапи хижаку: чого вимагає нова безпека Європи” писав Михайло Гончар.