Росія втручається у внутрішні справи сусідньої держави, мотивуючи це турботою про споріднену меншину. Отримавши значний опір, країна здійснює інтервенцію, розраховуючи на легку перемогу та приєднання земель слабшого сусіда. Однак наймогутніші світові держави розпочинають військові дії проти самої Росії, прагнучи підтримати «хвору людину Європи». Центральним місцем цих подій стає Крим. Видання «Фокус» дослідило причини та історичні наслідки Кримської війни.
Попри заяви Кремля, що зводять конфлікт із «англосаксами» до історичних витоків самої Росії, насправді ця країна в жодній своїй формі жодного разу не воювала в класичному розумінні цього терміну зі Сполученими Штатами Америки. А з Великою Британією Російська імперія вступила у прямий військовий конфлікт лише одного разу – 172 роки тому на території нинішньої України.
Росія стає чужою у вільній Європі
Середина ХІХ століття – це був час, коли Росія домінувала в Європі. Згідно з системою Меттерніха, сформованою на Віденському конгресі у 1815 році, основні європейські рішення приймалися державами Священного союзу – Росією, Австрією та Пруссією. Ці три держави панували на континенті, тоді як Велика Британія зі свого острова балансувала ситуацію у глобальному масштабі. Франція ж, після поразки у Наполеонівських війнах, перебувала у приниженому становищі.
Однак все змінилося в 1848 році, коли народи Європи повстали проти гноблення та загалом застарілого консервативного ладу. Росія виступала в ролі головного «жандарма», намагаючись придушити повстання за свободу народів або розширення прав людини. Зокрема, вона допомогла придушити повстання угорців проти правління свого союзника – Австрії. У багатьох країнах революція перемогла, і до влади прийшли демократичні уряди (хоча сьогодні такий тип правління, ймовірно, назвали б олігархічним). Це зблизило багато континентальних європейських держав з Великою Британією, де подібна форма правління встановилася ще наприкінці XVII століття.
Нові реалії — стара тактика
У тодішній столиці, Санкт-Петербурзі, не бажали визнавати нових реалій і продовжували просувати свою політику щодо регіонів, які вважали належними до своєї сфери впливу. Росіяни вважали такими території Османської імперії – колись могутньої держави, яка тепер вважалася «хворою людиною Європи».
Росія використовувала проти цієї колись могутньої імперії вже випробувану на Річі Посполитій тактику – захист православного населення, якого на території Порти було чимало. Зокрема, Росія втрутилася у конфлікт щодо контролю доступу до Святих місць у Єрусалимі, наполягаючи на посиленні впливу місцевої Православної громади. У Стамбулі таке втручання трактували як порушення власного суверенітету. Спалахнув конфлікт, що призвів до чергової російсько-турецької війни.
Важливо Солодкі мрії Кремля: як Росія Європою правила та чи має Путiн шанси знову увiйти в клуб обраних
За попередні півтора століття Російська та Османська імперії провели низку воєн, які розпочиналися за схожим сценарієм – невеликий конфлікт, що переростав у повномасштабну війну. Після невдалого Прутського походу 1711 року Росія регулярно перемагала у таких війнах. Кожна з цих перемог закінчувалася територіальними здобутками Росії, яка таким чином отримала владу над землями Кавказу, Східного та Північного Причорномор’я. Тепер же в Санкт-Петербурзі претендували на контроль над Західним Причорномор’ям і, можливо, навіть на досягнення давньої мрії російських царів – взяття Константинополя, який давно був центром світового Православ’я.
План був простий – Росія, що володіла армією з явно потужнішим потенціалом, мала розгромити війська Порти і знову отримати нові території, відрізавши їх від хворої імперії. Проте в Зимовому палаці не врахували нових геополітичних реалій, що настали в Європі після буремного 1848 року. На заході континенту склався консенсус щодо бажання зупинити російську експансію та надавати допомогу слабким ворогам Росії. Революція зблизила Велику Британію та Францію. Остання прагнула покінчити зі спадщиною Наполеонівських воєн і знову повернутися до когорти «сильних світу цього». Цікаво, що у Франції тоді правив також Наполеон, племінник того самого Наполеона, який воював з Росією у 1812 році.
Велика Британія вступала у «велику гру» з Росією – протистояння між двома найбільшими імперіями за вплив на континенті та у світі. Професор військово-морської історії імені Лотона в Королівському коледжі Лондона Ендрю Ламберт вважає це передвісником Холодної війни, яка століттям пізніше розгорнулася між СРСР та США. Тож у Лондоні зовсім не бажали допустити Росію не лише на Близький Схід чи до Дарданелл, а й навіть до гирла Дунаю.
Відтак турки несподівано отримали сильних покровителів у потенційній війні проти Росії. Тож коли російські війська влітку 1853 року розпочали наступ у Подунав’ї (окупувавши територію Молдавії та Валахії, які були васалами Османської імперії), до Стамбула прибув англо-французький флот. У жовтні того ж року, підтримані британцями та французами, турки оголосили війну Росії та розпочали атаку на позиції росіян на окупованих територіях.
Британці та французи у Чорному морі
Така відвага та рішучість турків здивували багатьох, але все ж російська армія була могутнішою як на суші, де вона здійснювала наступ окрім Подунав’я ще й на Кавказі, так і на морі, що довела, розгромивши турецький флот біля його ж власного морського порту в Сінопській битві.
Вже взимку 1854 року британо-французький флот своїми маневрами в Чорному морі змінив баланс сил. У березні 1854 року Великобританія та Франція оголосили війну Росії та пригрозили їй висадкою свого десанту в Подунав’ї. Цей ультиматум змусив Росію піти на поступки. За посередництва Австрії Росія вивела свої війська з Валахії та Молдавії. Натомість туди були введені війська Австрії як посередницькі між сторонами конфлікту. Проте союзники вже не готові були зупинятися на півдорозі й таки здійснили сухопутний десант проти російських військ, але вже не в Подунав’ї, а в Криму.
Важливо Ні армії, ні флоту: чому Путін мріє бути схожим на імператора Олександра ІІІ, але невдало його копіює
Восени 1854 року британо-французький десант висадився на північно-західному узбережжі Криму та почав наступ на Севастополь. У першій із трьох великих битв цієї війни – на річці Альма – стала очевидною перевага британців у якості озброєння. Російські гладкоствольні мушкети суттєво поступалися британським та французьким нарізним у дальності та точності стрільби. Російські війська відійшли до Севастополя, де мали перевагу в артилерії. Так почалася 349-денна облога міста. Росіяни вважають її героїчною, проте з української точки зору – це війна на території України за чужі інтереси, що супроводжувалася значними втратами місцевого населення, зокрема через некомпетентність та байдужість російського командування.
Епізод Кримської війни. Висадка експедиції в Керчі та підрив батареї Святого Павла Фото: Getty Images
Під час тривалої облоги Севастополя, який був головною військово-морською базою Російської імперії в Чорному морі з претензіями на вихід до Середземномор’я, відбулися дві інші найбільші сухопутні битви війни – Інкерманська та Балаклавська. Це були спроби контрнаступу росіян восени 1854 року з метою прорвати кільце облоги. Вони виявилися невдалими, і тоді розпочалася війна на виснаження. У січні до союзників приєдналася Сардинія, яка надіслала десять тисяч військових до Криму. Севастополь під час облоги зазнав шести потужних бомбардувань з боку союзного флоту. Зрештою, після кількох невдалих спроб зняти облогу, російські війська евакуювалися з Севастополя, затопивши кораблі, пришвартовані в місцевому порту.
Втрати сторін склали понад двісті тисяч осіб, переважно росіян. Приблизно половина вояків загинула не на полі бою, а від хвороб та нестерпних погодних умов.
Росіяни вирішили «відігратися» за поразку на своїй головній військово-морській базі, захопивши турецьку фортецю Карс на Кавказі, що коштувало їм значних втрат. Натомість британці почали атакувати російські бази в Балтійському та Білому морях, а також на Тихому океані.
Долю війни вирішила позиція Австрії, яка висунула ультиматум Росії в січні 1856 року. Суть його полягала в тому, що або Росія погоджується на мирні переговори, або Австрія вступає у війну на боці союзників. Розуміючи безперспективність війни проти майже всіх наймогутніших країн Європи, у Санкт-Петербурзі погодилися на мир, який уклали в Парижі 28 березня 1856 року.
Реакція на війну в тилу ворогуючих сторін
Важливий факт – під час війни змінилися уряди в обох ключових державах конфлікту. На початку 1855 року в Росії помер імператор Микола I. Його син Олександр II зіткнувся з серйозними проблемами як на фронті, де його армія явно не справлялася із завданнями, поставленими ворогом, так і в тилу. Зокрема, на території України почалися повстання селян, які не бажали мобілізуватися до царської армії; серед повсталих також поширювалися вимоги скасування кріпацтва. Ці селянські виступи увійшли в історію під назвою «Київська козаччина». Іншим масовим соціальним рухом став «похід у Таврію за волею». Серед українських і не тільки селян почали поширюватися чутки, що нібито в Криму сам цар роздає вільні (документи, що посвідчували звільнення з кріпацтва) всім, хто зможе туди дістатися. Це призвело до справжнього соціального вибуху, і уряду довелося залучати додаткові війська для стабілізації ситуації.
Фотографія часів Кримської війни: капітан Барлоу, капітан Тревор, капітан Холл, капітан Дваєр, майор Бадд, капітан Хаммерслі, 14-й полк Фото: Getty Images
У Великобританії познайомилися з усіма «перевагами» інформаційної війни. Кримська війна стала першою війною, де активну роль відіграла військова журналістика. Кореспондент газети «Таймс» Вільям Рассел відмовився узгоджувати новини з британським військовим командуванням і надсилав телеграфом інформацію, яка відображала реальну картину на полі бою. Він та його колеги доповнювали свої звіти фотографіями з поля бою, військових шпиталів та інших місць життя солдатів.
Британська громадськість була шокована жахливими умовами проживання своїх військових. Численні волонтери кинулися допомагати своїм солдатам. Найвідомішою з них стала Флоренс Найтінгейл, яка за свої та зібрані кошти облаштувала альтернативний шпиталь для поранених військових. Її дії згодом стали зразком для військового сестринства у західних арміях.
Громадське обурення врешті призвело до розпаду керівної коаліції в парламенті (Британія вже тоді була конституційною монархією) та падіння уряду графа Джорджа Абердіна. Його замість себе прем’єр-міністром став лорд Генрі Пальмерстон, той самий автор концепції про відсутність постійних друзів і вічність інтересів Великої Британії.
Кримська війна: британські укріплення Фото: Getty Images
Новий уряд здійснив революцію у питаннях військової логістики та медичного обслуговування поранених. Для армійської логістики почали застосовувати найсучасніші на той час технології – пароплави та паровози. З цією метою було навіть збудовано залізницю неподалік Балаклави. Відтак поранених евакуювали з поля бою максимально швидко. Далі їх транспортували пароплавами на Батьківщину. Натомість звідти тими ж пароплавами та залізницею швидко доставлялися, крім боєприпасів, ще й теплі речі, ліки та інші вкрай необхідні для виживання військових продукти. Ці заходи дозволили суттєво знизити рівень небойових втрат серед британської армії, і наступну зиму 1855-1856 років британські війська пережили значно краще.
Важливий момент – Паризький договір практично не змінював кордонів. Навпаки, сторони відійшли до довоєнних позицій. Зокрема, російські війська залишили Карс, за взяття якого вони пролили чимало крові. Основою договору були геополітичні рішення – гарантії територіальної цілісності Османської імперії, демілітаризація Чорного моря – Російській та Османській імперіям було дозволено утримувати там обмежену кількість бойових катерів. Найважливішим моментом було відкриття Дунаю та Чорного моря для торгових маршрутів – знімалися будь-які обмеження на рух торгових суден цими акваторіями. Це посилило міжнародну торгівлю в регіоні. У наступні десятиліття до Росії, і зокрема на сучасні українські землі, почав проникати британський та французький капітал – тобто підприємства ворогів у цій війні почали засновувати тут свої філії.
Важливо Ніколи не здавайся: чому Англію вже 1000 років ніхто не може завоювати
Цікаво, що переможниця війни, де-юре Османська імперія, на практиці втратила суверенітет над власними протоками та річкою Дунай. Такою буває ціна за війну, що здійснюється чужими руками, адже без участі європейських союзників в Османської імперії не було б жодних шансів у протистоянні з Росією.
Паризький договір був нівельований після поразки Франції від Пруссії у 1871 році. Тоді Росія почала знову посилювати свою військово-морську базу в Севастополі. А ще через шість років спалахнула нова російсько-турецька війна, під час якої Великобританія та Франція «забули» про свої гарантії Османській імперії, тож останній довелося шукати нового протектора в особі Німецької імперії.
Кримська війна: трофейна російська гармата у Лондоні Фото: Getty Images
Загалом Кримську війну називають першою війною нового типу, де ключову роль відіграють військові технології, зв’язок та логістика. Саме перевага в цих аспектах дозволила союзникам здобути перемогу над Росією. Також під час цієї війни проявилися інформаційні технології, які формували громадську думку в тилу демократичних держав, де цінність життя вояків була абсолютною. Вже наступного століття цю особливість демократичного устрою почнуть використовувати авторитарні режими у протистоянні з могутнішими європейськими державами.
Для України Кримська війна була чужою, попри те, що відбувалася на її території. Під час облоги Севастополя загинуло близько 25 тисяч українців, мобілізованих до царської армії. Наслідки війни спричинили реформи в Російській імперії, зокрема скасування кріпацтва та рекрутського набору, але ситуація на підконтрольній Росії українській території все ж залишалася вкрай складною.