У певному сенсі, хрестові кампанії – це культурні витоки нинішньої Європи. І зараз складно повірити, що колись священна війна відбувалася не із Середнього Сходу в Західну Європу, а в протилежному напрямку. Фокус зібрав найцікавіші деталі незвичайної історичної події, що стала справжньою колискою легенд і героїв класичного європейського Середньовіччя: яким був Перший хрестовий похід та його наслідки – аж до наших днів.
Численні злиденні та обездолені люди знайшли мету у житті – реальне світло в кінці шляху. Папа Римський дав іскру надії жителям усієї католицької частини Європи, віру в позитивне майбутнє. Для цього потрібно не так багато – лише роздобути необхідне військове оснащення, прокласти логістичний маршрут на тисячі кілометрів (для людей, котрі жодного разу не виїжджали зі свого села) і перемогти в битві нездоланну армію турків-сельджуків (людям, які не мали військового досвіду). Ось таким було завдання здійснення Першого хрестового походу без прикрас і перебільшень.
Хто був нічим, той стане всім?
“Нехай воїном стане той, хто був тут розбійником. Нехай розбагатіє у Святій землі той, хто тут животів у скрутній бідності…” – проголосив папа римський Урбан II на Церковному соборі у французькому місті Клермон наприкінці листопада 1095 року. Це був фінал подорожі понтифіка, метою якої було звернутися до європейських лицарів та інших активних прошарків населення, щоб організувати тих, хто “готовий проливати кров своїх братів у хресті тут” на похід з метою визволення Єрусалиму – місця народження християнства, від влади представників іншої релігії.
Так почався перший контакт сучасної Європи (багато держав-учасниць ведуть безперервну історію з того часу до сьогодні) із Середнім Сходом. У той час європейські лицарі вже боролися проти арабів в Іспанії, а тепер європейці потрапили в місцевість, яка вже багато століть була рідною домівкою для арабів.
Король Річард Левове Серце на шляху до Єрусалиму Фото: Википедия Від центру християнства до провінції Ісламської держави
За часів Ісуса Христа, тобто в I столітті нашої ери, Єрусалим і його околиці були провінцією Римської імперії. Ця територія залишалася у більш-менш подібному статусі, і після визнання християнства офіційною релігією Римської імперії, і після її розпаду. В той час як на Заході населення імперії знайомилося з усіма особливостями періоду “темного середньовіччя”, Східна частина імперії ще тривалий час зберігала державну єдність і політичну стабільність. Таким чином, Схід на певний час став центром розвитку християнства, а місця, де жив Ісус, почали обростати християнськими святинями різного роду та масштабу.
Однак у середині VII століття ці землі завоювали араби, які також вважали Палестину важливою локацією для своєї релігії – Ісламу. З того часу ключові землі християнства опинилися під владою держав, де офіційно сповідувалася інша віра.
Проте у християнському світі за межами Візантії (так історики назвали Східну Римську імперію), яка втратила значну частину своїх територій, цій події не надали надто великого значення.
Важливо Лицарі Середньовіччя: відважні романтики чи жадібні феодали – правда і міфи
У Західній Європі лицарі більше зосередилися на звільненні від арабів Іберійського півострова (Реконкіста), а не земель далекої Палестини. У Візантії з часом теж змирилися з втратою своїх провінцій на Середньому Сході й за кілька століть вже забули думати про їх повернення.
Все змінило вторгнення турків-сельджуків у другій половині XI століття. Вони завдали поразки Візантії та значній кількості держав, що утворилися на руїнах колись могутнього Арабського халіфату. Таким чином, держави сельджуків взяли під контроль Передню Азію та Близький Схід. У Візантії ж спалахнула чергова громадянська війна, переможцем з якої став Олексій Комнін.
Новий імператор вирішив творчо підійти до справи захисту своєї Вітчизни та за сумісництвом оплоту Православної цивілізації. Він звернувся по допомогу до лідера католицького світу – папи римського Урбана II.
Католики та православні: співпраці бути?
У папи, очевидно, був свій розрахунок – організувавши грандіозну військову кампанію, понтифік безсумнівно посилив би свій вплив у такому розрізненому та атомізованому західному світі. Також у разі успіху в Римі не відкидали можливості об’єднати нещодавно розділену (у 1054 році відбулася “велика схизма” – розкол до того єдиної християнської церкви на Православну та Католицьку) Церкву вже під першістю Риму. Адже на Середньому Сході знаходилися історичні центри християнства – Єрусалим та Антіохія.
Тож не довго думаючи, Урбан II спочатку розіслав листи правителям Європи, а згодом і особисто вирушив у тур містами Франції із закликом приєднатися до походу. Власне, однією з таких зупинок цієї подорожі папи римського й став Клермон, де очільник католицької церкви й проголосив Хрестовий похід у Палестину.
Похід бідноти
Поки поважні лицарі збиралися та ретельно планували дії, у свій похід вирушили найбідніші жителі Європи. Звичайний священник з Ам’єну Петро Пустельник обійшов міста та села Франції, Фландрії, Лотарингії та Північної Німеччини із закликом негайно вирушати у похід. Йому вдалося зібрати близько сорока тисяч охочих ризикнути всім і вирушити у Святу землю з метою здобути земні блага та вічне життя у Раю.
Нам усім знайома аналогія із сучасністю. Норвезька активістка Ґрета Тунберг теж збирає людей із закликом прямувати на Середній Схід із політичними цілями. Зазначимо, що у сучасних зелених та інших екоактивістів світогляд часто кардинально протилежний цінностям Католицької Церкви. А от методи за майже тисячу років майже не змінилися. Проте якщо зараз сучасні активісти відбулися легким переляком, то наслідки необдуманих рішень наприкінці XI століття були значно гіршими.
Активістка Ґрета Тунберг теж збирає людей із закликом прямувати на Близький Схід із політичними цілями Фото: Getty Images
Зрозуміло, що до походу приєдналося багато людей, яких важко назвати порядними “стовпами суспільства”. Похід був погано спланований (якщо взагалі був спланований). Не було продумано ані логістики, ані елементарного матеріального забезпечення. Тож така досить велика армія за мірками того часу рухалася без чіткого маршруту і грабувала цивільне населення (в основному іудеїв), яке траплялося їй на шляху. Зрештою, коли це дивне військо все ж таки дісталося Константинополя, імператор Олексій поспішив його якомога швидше переправити на азійський берег, щоб уберегти від грабежів свою власну країну.
Близько двадцяти тисяч хрестоносців було відправлено до Нікеї – давнього центру християнства, який тепер став столицею Конійського султанату – однієї з держав, утвореної турками-сельджуками. Проте місцеві досвідчені тюркські воїни досить легко розправилися з неорганізованим селянським військом, яке розбавили лише близько двох сотень дрібних німецьких лицарів, які теж вирішили приєднатися до цього походу. При цьому турки продемонстрували неабияке володіння технологіями, які зараз би назвали інформаційно-психологічними операціями. Вони розпустили чутки нібито про падіння Нікеї, щоб одразу виманити на азійський берег решту хрестоносців, які все ж таки осіли у Константинополі. Важко зараз судити чи у Візантії повірили туркам, чи хотіли позбутися таких своєрідних “захисників” за будь-яку ціну, але імператор не заперечив проти відправлення другої половини прибулих борців за віру на вірну загибель до Конійського султанату. Так трагічно восени 1096 року завершився “похід бідноти”, який все ж таки виявився лише першим актом Хрестового походу.
За справу беруться рицарі
Вже навесні 1097 року до Константинополя прибули організовані лицарські загони на чолі з цвітом тогочасного європейського лицарства, серед яких Боемунд Тарентський, Балдуїн Бульйонський, папський легат Адемар Монтейльський та син Анни Ярославни Гуго Вермандуа. Цих лицарів було вдесятеро менше, ніж учасників походу під проводом Петра Пустельника, але це були досвідчені воїни, загартовані в численних боях, здебільшого між собою. Разом із супроводом, до якого входили зброєносці, слуги та легко озброєні воїни, ця армія хрестоносців налічувала близько трьох десятків тисяч осіб.
Битва при Монжизарі між силами Єрусалимського королівства та армією айюбідів на чолі з Салах ад-Діном Фото: Википедия
Імператор охоче переправив на азійський берег і лицарів, пообіцявши їм допомогу із забезпеченням та логістикою. Лицарське військо після місячної облоги все ж таки взяло Нікею і рушило далі вглиб Малої Азії. Чим далі вони просувалися вглиб континенту, тим менше відчувалася підтримка імператора. Тим більше лицарі почали сваритися між собою.
Це були люди, які раніше воювали між собою за похмурі північноєвропейські замки з жменькою не завжди найбільш родючої землі. Тепер же, коли їм підкорялися багаті Близькосхідні міста, годі було встояти від бажання забрати побільше собі. Жадібність врешті перемогла бажання звільнити християнські святині, й військо хрестоносців почало розвалюватися.
Важливо Від Римської імперії до козацтва: 5 військових реформ, які змінили суспільcтво
Після взяття Едеси Балдуїн Бульйонський разом із братами вирішили залишитися у цьому багатому вірменському місті та заснувати тут графство, яке стало першою державою хрестоносців на Середньому Сході.
Похід безпосередньо в Палестину виявився складним не стільки з військової точки зору, скільки з погляду логістики та кліматичних умов, які були вкрай не звичними для прибулих з прохолодної та вологої Європи хрестоносців. Облога Антіохії затягнулася на місяці. Тисячі воїнів загинули від епідемії тифу, серед них навіть моральний лідер походу Адемар Монтейльський.
Але хрестоносці все ж таки змогли взяти Єрусалим влітку 1099 року. Після взяття міста хрестоносці жорстоко розправилися з мирним населенням – в основному мусульманами та іудеями. Вчені оцінюють кількість жертв десятками тисяч.
Так закінчився Перший хрестовий похід. Його прямим результатом стало виконання основної мети. Вперше за кілька століть Єрусалим – місто, звідки бере свій початок християнство, опинилося у християнській державі – Єрусалимському королівстві.
Перший хрестовий похід відкрив еру хрестових походів у Палестину, яких потім відбулося ще сім Фото: Википедия
Перший хрестовий похід започаткував еру хрестових походів у Палестину, яких потім відбулося ще сім. Мало не кожен наступний похід видавався гіршим за попередній. Так Єрусалим не був християнським і століття, а останню фортецю хрестоносців було знищено вже на початку XIV століття.
Цікаво, що в історії Європи були більш успішні хрестові походи – проти слов’ян, які жили на території Балтійського моря. Саме з ними боролися руські князі Олександр Невський (з якого тепер у Росії “ліплять” першого борця із “західними цінностями”) та Данило Галицький, якого папа римський врешті зробив королем – ось така вона середньовічна мінливість. Втім, папі так і не вдалося організувати хрестові походи проти Золотої орди, які б очолили Галицько-Волинські князі. Невдалими виявилися й походи проти турків, організовані у XV столітті.
Чого навчили Європу хрестові походи
Але чому така значна увага прикута саме до цих класичних походів на Святу Землю? Вся справа в їх культурному значенні. Це вперше вся Західна Європа була об’єднана однією ідеєю, відбулося зародження спільного західноєвропейського епосу.
З одного боку, хрестові походи стали зародком загальноєвропейської єдності. З іншого – вони створили умови для якісних торгових, соціальних і культурних контактів між Європою та Сходом. Адже в проміжках між самими походами держави хрестоносців активно торгували та загалом всіляко контактували з державами, що їх оточували.
Європа перейняла значний досвід із більш розвиненої на той момент Азії – від гігієнічних процедур до наукових знань; від мистецтва до медицини. Цей досвід врешті й змінив Європу до невпізнання, і після класичних восьми походів на Середній Схід Європа в соціокультурному плані значно більше вже була схожа на сучасний континент, ніж на ту Європу, що була до них.
По суті, хрестові походи – це культурні корені нинішньої Європи. І, зрештою, важко зараз уявити, що священна війна відбувалася колись не із Середнього Сходу в Західну Європу, а в протилежному напрямку.