Геополітичний 2025-й: назріває «світ на трьох» 24.12.2025 10:01 Укрінформ Як вже вплинув і як ще впливатиме рік, що минає, на світовий устрій? Як розподіляться впливи на карті?
Рік 2025 безсумнівно буде вписаний в історію геополітики особливим чином. У жодного суб’єкта не залишилося сумнівів, що епоха світового порядку з однією супердержавою не просто завершується, а вже завершилася. Сполучені Штати Америки більше не є єдиною і, по суті, не супердержавою. Від моменту повернення Дональда Трампа в Овальний кабінет у січні до оприлюднення нової Стратегії національної безпеки, роль США у світі зазнала кардинальних змін.
У певних аспектах Вашингтон добровільно відмовився від ролі лідера та символу демократії, наприклад, за океаном, в Європі. Про це ще в лютому відкрито заявив віце-президент Джей Ді Венс на конференції з безпеки в Мюнхені. В інших випадках він залякував «категоричними» територіальними пропозиціями та надмірними митами, викликавши невдоволення та опір з боку сусідів і союзників, як у Канаді, Мексиці, Данії, Центральній Америці. Епізодична метушня навколо Венесуели, союзниці осі Зла в Південній Америці, викликає у світі, щонайменше, здивування. Як оцінити інцидент, який стався наприкінці грудня, коли американці захопили танкери з венесуельською нафтою і оголосили, що вони належать їм? Це не тільки провокує зростання цін на нафту (чому радітиме Росія, оскільки ціна на її важку нафту URALS знизилася до $34 за барель, що значно нижче собівартості), але й веде до втрати моральної переваги найпотужнішої демократії світу не лише перед маленькою й упертою «мадурівською» Венесуелою, а й перед усім світом тоталітаризму.
У відносинах з економічно могутнім комуністичним Китаєм Вашингтон зіткнувся з аналогічною дилемою: про моральну перевагу демократії над тоталітаризмом майже забули, про неї навіть не згадують. І цього, по суті, завжди прагнули в Пекіні, починаючи з жорстокого придушення студентських протестів на площі Тяньаньмень у 1989 році. Натомість США спробували й тут ініціювати «митну війну», але кожного разу відступали, маневрували, на що Пекін відповідав адекватно, дипломатично стримано, явно посилюючи свою позицію. І тепер уже США не можуть нав’язувати Китаю будь-які умови, обидві сторони не наважуються на ризики, і, отже, не досягають прогресу. Про «жорсткі» санкції за підтримку агресивної Росії ніхто й не заїкається. Заборона висадки китайців на Тайвані залишається, по суті, єдиним американським обмеженням. Але, спираючись на досвід американських дій у 2025-му, і це не гарантовано.
Нарешті, з недобитою, але надзвичайно послабленою війною з Україною Росією, Сполучені Штати розпочали «дипломатичні маневри» з переговорами «про мир» і надіями на «бізнес» з агресором і нахабним руйнівником міжнародного права. Білий дім все ще плекає надію відірвати Росію від союзу з Китаєм, спокушаючи Кремль перспективою повернення на провідні позиції у світовій політиці. Але з цим обґрунтовано не погоджуються в G7 інші присутні там впливові держави. Навіть в ООН США почали голосувати проти світових демократій в унісон з такими країнами як Північна Корея, Китай і, звичайно, Росія. У підсумку Кремль отримує наразі достатній йому «мінімум»: можливість руйнувати в Україні те, до чого сягають руки. Але основний висновок належить українському аналітику Вадиму Денисенку: Путін перестав боятися Трампа. Але не почав достатньою мірою боятися України разом з об’єднаною Європою.
Щодо Європи. У 2025-му Старий світ, нарешті, став надією року на геополітичній карті світу. Дискусії про те, що Європі необхідна опора на власну військову силу, тривали давно, з початку 2000-х, як мінімум. Але далі створення кількох декоративних «спільних бригад» справа не зрушила з місця – ані узгодженого військового планування, ані відповідних програм озброєння, ані об’єднаного командування. Щоразу в ЄС переважала позиція тих, хто волів залишатися європейським «дитячим садком» під ядерною парасолькою США і з їхніми ж солдатами на базах НАТО. Саме цій «страусячій» поведінці у 2025-му нарешті прийшов кінець, і тут, мабуть, слід дякувати всій американській адміністрації з її новою Стратегією, яка не залишила сумнівів. І лідером цього процесу «дорослішання Європи» виступила Німеччина, канцлер Фрідріх Мерц. Звісно, залишається багато проблем, які потребують термінового вирішення. В ЄС немає єдності, і ви знаєте з яких питань, там є уряди (мінімум два), які відверто працюють на агресора, і з цим треба, нарешті, щось робити. Але принципові кроки вже зроблені.
Названо основну загрозу для Європи – Росію. Закладаються основи для протидії цій агресії, яка вже набуває конкретних форм – організаційних, військових, фінансових. Наступний, 2026 рік, має продемонструвати архітектуру цього нового світового центру сили – Європейський Союз + Велика Британія + Канада, швидше за все. Ну й Україна з її армією, що має досвід сучасної, а не минулої війни, стійкою, озброєною по максимуму, без жодних обмежень через страх перед Росією. ЗСУ цей страх звели на нуль, і наразі це – основний внесок України в новий світовий порядок.
***
Цей процес безсумнівно триватиме ще кілька років, і в його результаті з’явиться новий багатополярний світ. Найімовірніше, він матиме три центри сили, а також те, що можна назвати «сполучною тканиною», яка забезпечуватиме стабільність світового порядку. До останньої групи увійдуть, насамперед, країни Близького Сходу, Океанія, Індія, Пакистан, Африка і майже всі країни Південної і Центральної Америки – їх буде більшість у залі Генеральної Асамблеї ООН, але вони, у разі виникнення проблем і відповідних ситуацій, приєднуватимуться до тих чи інших центрів сили. У ХХ столітті подібне називалося «Рухом неприєднання» на чолі з покійною нині Югославією, і певних успіхів цей Рух досягав.
Ядерна зброя залишатиметься ще деякий час дієвим фактором, хоча її роль поступово зменшуватиметься. Країни, які володіють Бомбою – США, Росія, Велика Британія, Франція, Китай, КНР, Індія, Пакистан, Ізраїль – тимчасово утворять такий собі спільний каркас ядерного стримування. Чому тимчасовий? Тому що наближаються нові технології, які принципово змінять картину. Насамперед, це інформаційна, цифрова сфера, біотехнології. Той, хто не утримуватиме тут лідерські позиції, на самостійну роль центру сили претендувати не зможе. Цим, зокрема, пояснюється те, що технологічно відстала «поки що існуюча Росія» (цей вислів запровадив колишній голова українського МЗС Володимир Огризко), яка досі живе за рахунок торгівлі нафтою й газом, зможе лише приєднатися до одного з угруповань.
Тож про угрупування, поки що гіпотетичні.
1. Північна Америка плюс Океанія. За традицією, почнемо зі Сполучених Штатів. В рамках НАТО (якщо нова американська Стратегія Альянс не знищить) у них зберігатиметься союз із Європою і Канадою, але вже на дещо інших засадах. Слід враховувати й кілька країн «основних союзників США поза НАТО» – Ізраїль (має ядерну зброю де-факто), Пакистан, Саудівська Аравія… На постійних умовах до цього центру сили увійдуть Австралія, Нова Зеландія, Японія, Південна Корея. Технологічних лідерів одразу три: Японія, Республіка Корея, Сполучені Штати. До певної міри, вони вже залежні від опонентів, Китаю, тобто. Це доведеться враховувати. Ядерним гарантом тут виступатимуть США. Основна військова потуга – Сполучені Штати.
2. Старий світ. Європейський Союз плюс Велика Британія, Канада (ймовірно) та Україна. Ця спільність стоятиме на лінії зіткнення світових протиріч навіть після закінчення російсько-української війни. Технологічна база й економічний фундамент – за Європою. Основна військова потуга – це Україна, підкріплена європейським ВПК. Хоча й тут залежність від Китаю вже сформувалася, й рівень цієї небезпеки ще не вирахуваний і достатньо не оцінений. Технологічні лідери – ключові країни Європи. Ядерні гаранти – Велика Британія та Франція. Звісно, цієї «вундервафлі» у них на порядок менше, ніж у тієї ж пострадянської Росії, але достатньо, щоб агресор не розраховував на повну безкарність. Військову потугу забезпечує Україна і майбутні об’єднані європейські сили.
3. Євразія. Китай, Росія, КНДР, країни пострадянської Центральної Азії, Іран. Майбутнє цього угрупування певною мірою залежить від майбутнього Росії, якій точно не дано оговтатися від ран, завданих у війні з Україною. Росію використовуватимуть як сировинний придаток, підтримуючи при цьому її побиту армію й циклопічні ядерні сили – головну страшилку для супротивників. Втім, і без Росії (якщо вона таки розвалиться – всі передумови для цього є) авторитарно-тоталітарний блок не зникне. Технологічний лідер – Китай. Хоча для того, щоб зберігати цю позицію, йому доведеться шукати співпраці із Заходом. Економічний фундамент – знову Китай. І тут Пекіну буде неможливо обійтися без західних інвестицій. Ядерних гарантів найбільше – Китай, Росія, Північна Корея. Військової потуги також вистачає – КНР, КНДР, Росія, хоч і побита.
Отакий вимальовується «світ на трьох». Звісно, якщо неспокійний 2026-й не внесе свої корективи.
Олег НОВИЧЕНКО, Київ
Євросоюз США Геополітика