Міжнародна команда дослідників розкрила процес створення орнаментів на 18-тисячолітніх жіночих фігурках із бивня мамонта, показавши, як природний візерунок росту бивня впливав на мистецтво різьбярів кам’яної доби.
У дослідженні, опублікованому в журналі Heritage Science, проаналізували вісімнадцять “палеолітичних Венер” із бивня мамонта, знайдених понад століття тому на Мізинській стоянці на Чернігівщині.
Фігурки дослідили під мікроскопом, а шість з них були оцифровані та змодельовані у 3D в рамках проєкту Ukrainian Heritage Digitisation and Dissemination Initiative. Проєкт реалізувала українська громадська організація “Архаїка” спільно з американськими колегами з ГО “CyArk” за підтримки Посольського фонду США зі збереження культурної спадщини. Національний музей історії України надав обмежений доступ до цих унікальних артефактів для високоякісного цифрового документування, що особливо важливо в умовах, коли культурні цінності України стали мішенню російських агресорів.
Команда з шести дослідників з України (Національний музей історії України), Норвегії (Університет Ставангера), Великої Британії (Університет Йорка) та Німеччини (Ляйбніцівський центр археології) під керівництвом Симона Радченка вивчала цифрові моделі фігурок. Вони змогли детально описати весь процес їх виготовлення, розкривши логіку та джерела натхнення для створення складних орнаментів.
“Наше дослідження допомагає розкрити складну історію розвитку мистецтва в Європі — від найменшого штриха на поверхні бивня до непомічених раніше особливостей тисячолітнього розвитку мистецтва”, — пояснює Симон Радченко.
“Такі проєкти не лише поглиблюють наше розуміння минулого, а й відкривають нові можливості для досліджень завдяки передовим методам документування та оцифрування. У час, коли війна продовжує загрожувати культурній спадщині України, ця праця є важливою як ніколи, адже створення високоякісних цифрових даних артефактів є вирішальним кроком для їх збереження та підтримки майбутніх досліджень. Саме тому тісна міжнародна співпраця нині настільки важлива. Ми щиро вдячні Національному музею історії України за можливість дослідити унікальні мізинські артефакти та за підтримку дослідницьких ініціатив”, — наголошує Олександр Науменко.
Окрім шести фігурок Венер з Мізина, було оцифровано сотні інших об’єктів, що стало важливою складовою тривимірного збереження спадщини України. Однак саме ці фігурки, завдяки своїй унікальній цінності, стали першими, які дослідили з такою точністю, що дозволило отримати нові знання про процес їх виготовлення.
Дослідження показує, що орнаменти на поверхні виробів з Мізина відтворюють так звані лінії Шрегера та Оуена. Це природні візерунки, що утворюються на поперечному зрізі бивня під час його росту. Хоча це явище вперше помітили ще у 1965 році, цифрові інструменти надали нові докази та рівень детальності. Вони продемонстрували, що орнаменти не лише повторюють природну структуру бивня, а й композиційно організовують фігурки відповідно до цього візерунка.
Крім того, команда виявила сліди ретельного планування та розмітки орнаменту. Це підтверджує існування технологічної інновації у портативному мистецтві кам’яної доби — поєднання двовимірного антропоморфного зображення та тривимірної фігурки, на якій це зображення вирізьблене. Саме це робить фігурки з Мізина витворами мистецтва нового рівня творчої складності, порівняно з тими, що були відомі в цьому регіоні раніше.
Щоб краще зрозуміти цей феномен, команда порівняла час виготовлення всіх відомих жіночих фігурок у Європі періоду між 44 та 12 тисячами років тому. Результати підкреслили особливе місце “Венер” з Мізина у просторі та часі. Вони знаменують початок нового етапу у створенні жіночих фігурок, який настав після максимуму останнього зледеніння — піку похолодання в Європі перед остаточним завершенням льодовикового періоду. Нові фігурки почали з’являтися на території сучасної Чернігівщини та поширюватися регіоном. Невдовзі після цього подібні тенденції абстрактного зображення жіночого тіла з’являються в Європі — у так званих мадленському та Геннерсдорфському стилях. Однак ці стилі не відтворюють лінії Шрегера та Оуена в орнаментах, залишаючи цю рису виключно для мізинських фігурок.
“З радіовуглецевими датами для палеоліту Східної Європи складно працювати: багатьом застарілим датуванням притаманні величезні стандартні відхилення, інші зроблені на зразках без належно вказаного контексту. Отже, ми говоримо про дуже великі інтервали невизначеності — масштабом у тисячоліття, і тому вони насправді можуть приховувати всередині захопливі історії, які будуть розкриті з підвищенням точності датування”, — говорить Кіосак.
Калібрована радіовуглецева хронологія вказує на значну прогалину в історії створення антропоморфних фігурок верхнього палеоліту. Перерва приблизно у 1 000–3 000 років відділяє більш тілисті та рельєфні фігурки, створені до 22 000 років тому, від схематичних та стилізованих фігурок, вирізьблених 19 000 років тому чи пізніше. Ці стилізовані зображення з’являються у Східній Європі в контексті епіграветської культури (найбільш яскраво в Мізині), та трохи пізніше — у Західній Європі в межах мадленських комплексів, про що свідчать “Венера Безсоромна” (Venus Impudique) та знахідки з печери Лас-Кальдас.
Це означає, що мистецтво пізньої кам’яної доби в Східній Європі виникло та розвивалося незалежно від найвідоміших зразків у Західній та Центральній Європі, торуючи власний шлях. Нові прояви складного мистецтва, що виникли після максимуму останнього зледеніння, підкреслюють, наскільки фігурки з Мізина відрізняються як від давніших “Венер” зі Східноєвропейської рівнини, так і від дещо молодших знахідок із Німеччини та Польщі.
Отже, уявлення про палеолітичне мистецтво як про процес розвитку від найпростіших до складніших форм можна переосмислити — уявити більш складний, детальний та багатогранний шлях, який ще належить розкрити та зрозуміти. “Ми оптимістично налаштовані щодо того, що наші майбутні цифрові дослідження проллють більше світла на виникнення та розвиток мистецтва в Європі, та оприявнять набагато складнішу та цікавішу картину, ніж ми маємо зараз”, — підсумовує Радченко.
“Це відкриття дає дивовижну можливість зрозуміти, як люди палеоліту сприймали свій матеріальний світ і взаємодіяли з ним”, — зазначила Емі Літтл, професор Університету Йорка. “Наочні докази того, наскільки невід’ємною частиною мистецьких практик був мамут — не лише як ресурс кісток та бивнів, а й як джерело мистецького натхнення — це справжній прорив у нашому розумінні первісного мистецтва та матеріальної культури”.