“`html
Є прогнози: до кінця 2026-го війна не скінчиться, але «затухне» 02.01.2026 12:46 Укрінформ «Дипломатичні вакації» у святкові дні все ж відмінені «заради миру». Є сподівання, що вони дадуть результат. Але є і побоювання. А війна – поки що продовжується
Новий 2026 рік почався звично, зовсім не «новорічно», попри сніги, що з’явилися вперше після довготривалої серії безсніжних зим. Революційних рішень за столом перемовин не отримано, проте небувала ситуація з «дипломатичною відміною» різдвяних вакацій, про яку ми писали, зберігається. Перемовини велися навіть у новорічну ніч за присутності очільників контактних груп. І з цього можна вивести обережне припущення, що принаймні у перемир’ї зацікавлені всі учасники, навіть агресор. Так, що б не заявляли Лавров з Пєсковим, Росії об’єктивно теж потрібен певний перепочинок.
Чи можливо його досягти? Зважаючи на відомості, які надходять з району бойових зіткнень, категоричної відповіді на це питання поки не видно, але й заперечення немає також. Війна просто «перейшла» з року в рік без явних змін на лініях фронту і в перспективах.
Проте, ЗСУ постаралися підготувати українцям новорічний презент: у новорічну ніч, зі слів командувача СБС Роберта Бровді, було нанесено ударів по п’яти військових об’єктах на окупованих територіях і по п’яти – в Росії. Ось перелік:
- Ільський НПЗ (Краснодарський край РФ);
- резервуарний парк в Альметьєвському районі Республіки Татарстан (РФ);
- нафтобаза Ровеньки Луганської області;
- ПС Ровеньки Луганської області;
- радіолокаційна станція КАСТА-2Е2 (Гвардійське, окупований Крим);
- радіолокаційний пункт аеродрому Гвардійське (окупований Крим);
- ПС Балашівка (окупована територія Запорізької області);
- два пункти дислокації окупантів та склад паливно-мастильних матеріалів у Валуйках Бєлгородської області РФ;
- зенітний ракетний комплекс ТОР на окупованій території Донецької області.
Дякуємо! Але цей довгий список різноманітної значущості та цінності об’єктів саме і підкреслює: на передовій – все, як було, так і лишається. Україна виснажує противника, котрий робить вигляд, у свою чергу, що нічого істотного не відбувається. І коли та чим це закінчиться зараз не спрогнозує ніхто. Українці та наші союзники у світі дочекалися події, яку можливо було б трактувати, як переломний момент, але вона вірогідна хіба що у вигляді «чорного лебедя».
Тим часом, наш головний посередник у намаганнях про щось домовитися з російським ворогом (США) і наші партнери (європейські країни) продовжили риторику у знайомому напрямі, яку повторювати немає сенсу. Соціологічні дослідження засвідчують, що майже половина американців, 49 відсотків, переконані, що адміністрація Трампа проводить хибну політику щодо України та підтримки їй у війні з Росією. На другій позиції з великою різницею ті, хто вважає, що Білий дім робить все правильно – 30%.
Щодо європейців, то в кінці 2025 року ми (і не тільки ми) писали, що вони, мабуть, таки прокидаються, що вони уже визначилися з тим, що Росія їх справжній ворог і треба здійснювати оборону від нього, в тому числі і за допомогою України. Все вірно, але робиться це «по-європейському» неквапливо і дуже багатослівно. Тобто обнадійливих заяв багато, а їхніх наслідків не розгледиш… Можливо, це через те, що «військова таємниця», нехай, мовляв, Кремль боїться? Ну, нехай…
Вже й не пригадаєш, хто перший запропонував дивну цю назву – «Коаліція охочих»? Здається, «ніяка» назва запрограмувала «ніякий» результат її діяльності. Чи існує хоч якась перспектива? На перший погляд, підстав на це сподіватися – вистачає. 3 січня політичні радники від країн Коаліції мають зустрітися в Києві, 5 січня в українській столиці має відбутися нарада начальників Генеральних штабів 15-ти країн, а 6 січня – перші особи зберуться у Парижі. Тема: фінальне формулювання гарантій безпеки для України. Але не будемо квапитися: скільки вже подібних зустрічей на найвищому рівні було? Якщо перелічити, то пальців не вистачить загинати не тільки на руках… Які, вибачте за тавтологію, є гарантії, що цього разу буде прийнято щось гарантоване і конкретне?
Едвард Лукас, британський журналіст і науковець Центру аналізу європейської політики, в газеті The Times визнав, що західна стратегія щодо України зазнала невдачі. Його відверта колонка написана у рідкісному жанрі розширеного вибачення перед Україною за недалекоглядність, нерішучість і боягузтво. Лукас зазначає, що на Заході дійсно злякалися ядерного шантажу Путіна. Клятви підтримувати Україну «стільки потрібно» трансформувалися в німе (поки що) питання: а скільки ж потрібно ще?
«Шановні українці, нам дійсно дуже соромно, – пише Едвард Лукас. – Британія, як і інші західноєвропейські країни, досі любить повторювати, що вона «стоїть пліч-о-пліч з Україною». Але зараз, коли адміністрація Трампа вимагає, щоб Київ погодився поступитися територією агресору, правда виходить назовні. Насправді ми спершу злякалися, а потім нам просто набридло. Було надихаючим бачити, наскільки вам важливі свобода, демократія, законність, суверенітет і гідність – речі, які ми сприймаємо як належне. Ми заохочували вас воювати за них. А потім зрадили. Поки ми зволікали і будували ілюзії, нікчемна диктатура Путіна виявилася рішучою та витривалою, Росія ще не здолала Україну. Але вона вже здолала нас».
Будемо все ж сподіватися, що британський публіцист дещо перебільшує. Можливо, він намагається дати європейським столицям ще одного «чарівного стусана»?
Стратегічна оборона у XXI столітті повинна розпочинатися з переосмислення основоположних принципів світобудови. Десятиліттями вважалося, що Велика Бомба, як гарантія взаємознищення сторін конфлікту у разі бойового пуску ядерних ракет, це інструмент стримування. Але зараз бачимо, що зброя масового ураження стала таким собі гарантом безкарності для світових покидьків найвищого рангу. І з тим треба щось робити, не можна залишати, як є…
Уже давно настав час змінювати погляд на україно-російську війну, найбільшу у XXI столітті – і нам, і Європі, і США, якщо це ще можливо. Путіну більше не потрібна «вся Україна». У Кремлі вже усвідомили, що гіпотетичне «підкорення України» не в змозі забезпечити реалізацію основної мети – зміни світоустрою на користь новітньої російської недоімперії. Як це не абсурдно, вони ще виношують подібні сподівання і роблять відповідні розрахунки, хоча говорити про це вже можна лише у жанрі ненаукової фантастики.
Внаслідок тривалої війни з Україною Росія вже програла: насамперед – своє майбутнє. Відносини із Заходом їй вже не відновити, причому зі США – теж, бо й Трампу це не під силу. Тільки змусити «любити» себе силою, іншого варіанта у Путіна немає. Але сили немає теж.
Відповідно, абсолютно безперспективні ці всі дипломатичні маневри з лейтмотивом: А якщо йому запропонувати ось таке? У відповідь – з Росії лише летітимуть ракети на голови українцям.
Не будемо наївно мріяти і ми, як би не хотілося нам новорічного чуда. На жаль, не видно «швидкого», за два-три тижні (місяці) завершення війни. То що нам реально принесе 2026-й?
В українському експертному середовищі вистачає прогнозів і всі вони збігаються в одному: безперервного «тиску м’ясом» Росія вже не витримує, вона вимушена буде робити перерви. У політологів різняться лише дати, коли можна буде цього очікувати. Віктор Шлинчак прогнозує зміни на фронтах на березень-квітень; Олег Саакян закликає «дочекатися травня»; Ігор Рейтерович стверджує, що пауза вірогідна у червні-липні. Подібні настрої точно узагальнив Віталій Портніков: до кінця року ймовірне «затухання війни» – сторони настільки виснажаться, що будуть змушені зменшити інтенсивність бойових дій.
Гадаю, насамперед, це стосується Росії – економічна криза наростатиме, а підтримка війни вже зараз скоротилася до 25% населення, натомість 62-63% (у два з половиною рази більше!) хочуть мирних переговорів. Україна, звичайно, погодиться до прогнозованого «затухання» війни без мирної угоди. А якийсь підписаний сторонами і гарантами документ щодо цього, на думку Портнікова можливий не раніше 2028-2029 року.
Чим нацистська Росія буде псувати життя українцям у період гіпотетичного «затухання» гарячої фази конфлікту? А навіщо, запитайте, вони так затято домагаються виборів/референдумів в Україні під час війни? Звісно, вони не розраховують на перемогу проросійського кандидати, бо прізвище подібного фрукта просто неможливо уявити собі в бюлетені. Але це для них лише питання тактики, бо у росіян завжди залишається опція (принаймні, вони розраховуватимуть на неї) оголосити вибори нелегітимними, знову підвищити градус бойових дій на фронті – і продовжити воювати, як воювали. Але поки що, вони хочуть домогтися внутрішнього розбрату в Україні, який будь-якими голосуваннями майже гарантований, через включення надпотужних ворожих інформаційних каналів і загальну втому українського соціуму. Вся міць їхньої сучасної пропагандистської зброї буде направлена на досягнення цієї мети. І це означає, що відповідну оборону нам треба продумувати, забезпечувати і ставити заздалегідь.
Пропаганда – це єдине в чому наш ворог є світовим лідером. Арсенал «спецоперацій» у них вражає, передусім, обсягом, але його не забувають і оновлювати, тримають напоготові. От забули у нас якось про такого собі Гіркина. А дарма, бо чого це він продовжує з-за грат(!) говорити про Путіна те, що думає? Чому йому не закриють рота? А тому, що полковник Ігор Гіркін, схоже, залишається одним із діючих ресурсів ФСБ. Він – «фронтмен» одного з загонів опозиційних Путіну «чекістів», найбільш запеклого до України. Тож не варто тішитися ілюзіями: Гіркін взагалі може бути фундаментом спецоперації «Путін – менше зло, не чіпайте Путіна».
А як же новорічні дива? Вони є і забезпечуються теж спецслужбами – тільки нашими, українськими. Про провал російських спецслужб заявили в українському ГУР – командир Російського Добровольчого Корпусу (РДК) Денис Капустін, про загибель якого повідомляли перед Новим роком, живий! А отримані пів мільйона доларів за його «ліквідацію» посилять наші спецпідрозділи.
Побільше б такого у Новому році! Переможемо!
Олег Новиченко, Київ
Перше фото ілюстративне.
Новий рік Україна Прогноз “`