На Житомирщині під час етнофестивалю «Житичі» відтворили давній хліборобський обряд
Фестиваль етнографії «Житичі» у селі Городське на Житомирщині проводиться вже понад десятиліття. Його започаткували ентузіасти – педагог Інна Величко та власник глиняної хати під солом’яною стріхою Василь Романюк. Нині його підтримують волонтери та гості. На цьому етнофестивалі хтось пригадує своє дитинство, комусь відгукуються спогади юності, коли жінки брали серпи та йшли жати жито. Сьогодні ж усю польову роботу виконує сучасна техніка – від посіву до збору врожаю. Такий інструмент, як серп, сучасні діти можуть побачити хіба що у краєзнавчому музеї.
Як висловлюють вдячність полю за щедрість, чому відганяють польових русалок та що роблять з першими зібраними колосками, читайте в репортажі кореспондентки Укрінформу.
ЕТНОФЕСТИВАЛЬ З’ЯВИВСЯ ЗАВДЯКИ СТАРОВИННІЙ ХАТИНІ
На порозі садиби «Поліська хата» у Городському гостей етнофестивалю «Житичі» зустрічає його організаторка Інна Величко. Вона є педагогом образотворчого мистецтва та уповноваженою представницею Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.
Інна Величко
– Будучи вчителькою, ми багато подорожували та малювали, – розповідає пані Інна. – Одного разу ми завітали до Городського, і це місце нас надзвичайно привабило, адже тут були дві хати – ось ця і та, що руйнувалася. Власник тієї занедбаної хатинки досі не може визначити її вартість, а тим часом вона вже непридатна для відновлення. Натомість господар цієї садиби, Василь Петрович Романюк, подарував її нам 17 років тому, щоб ми відродили її такою, якою вона була за часів його дідусів та прадідів. Тепер ми жартуємо, що тут у нас два пам’ятники – щедрості та скупості.
Євдокія та Петро Романюки
Глиняній хаті під солом’яною стріхою, яка нині є популярною туристичною локацією, приблизно 130 років. Її останніми власниками були Євдокія та Петро Романюки, фотографії яких досі зберігаються тут. Це так звана «довга хата», де під одним дахом розміщувалося все необхідне для життя: житлова кімната, сіни, комора, хлів для худоби.
– Будинок покритий житньою соломою, – додає пані Інна. – Жито служить близько 25 років, тому поступово потребує перекриття даху. Саме завдяки цій покрівлі й з’явився етнофестиваль «Житичі», який ми проводимо вже понад 10 років. Раніше ми запрошували волонтерів для збору жита. Правда, вони його дещо притоптували. Зараз нам збирають жито досвідчені люди, які виконують роботу якісно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом усвідомленої праці.
ЗБІР УРОЖАЮ – ЯК СВЯТКОВА ПОДІЯ
Пані Інна згадує, що спочатку в її задум надати старому помешканню нового життя мало хто вірив, і вона часто стикалася з нерозумінням. Однак тепер, коли в садибі проводять екскурсії та різноманітні свята, у неї з’явилося багато однодумців. Саме навколо хати й відбувається фестиваль.
На обійсті вже дозрівають яблука, бігають кури, а поруч розкинулася лавандова плантація, над якою гудуть бджоли. Трохи далі – золоте поле, де вже час жати жито.
Наші предки розпочинали збір врожаю з обряду «Зажинки». Його сприймали не як рутинну працю, а як свято, тому на поле одягали найкращий одяг і йшли туди зі співами.
Учасники фестивалю, які відтворюють обряд, прочитали «Отче наш», взяли серпи та коси й рушили до ниви. Традиційно полю подякували за щедрість свіжоспеченою хлібиною на вишитому рушникові. Далі Інна Величко промовляє: «Дай Боже зібрати врожай, до комори донести – без лиха, без дощу, без грому…». Потім жито окроплюють свяченою водою.
Після цього дівчата зав’язують на полі колоски. Згідно з давніми віруваннями, таким чином відганяли польову русалку, яка заплутувала жито. Наші предки діяли на випередження – самі створювали такі вузли, щоб збити її з пантелику, створюючи враження, ніби на ниві вже побували її сестри.
Жінки беруться за серпи й під спів зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце» з Житомира починають жнива. Перші зібрані колоски традиційно відкладають для виготовлення різдвяного дідуха. Далі на допомогу в поле виходять чоловіки з косами.
У певний момент чую знайому з дитинства мелодію. Брати Назар та Яромир грають на сопілках народну пісню «Зеленеє жито, зелене». До слова, Житомирщина стала другим домом для цих дітей, які евакуювалися з Дніпропетровської області.
Жінки зв’язують кожен сніп жита перевеслом (джгут зі скрученої соломи, – ред.) та з піснями несуть їх на обійстя. Далі його потрібно обмолотити, а вже солому використати для оновлення частини стріхи старої хати.
Мандрики
Женці сідають на обід, а гостей фестивалю пригощають обрядовим печивом мандрики.
Женці після зажинок
З ПІСНЯМИ, МОЛИТВАМИ ТА З ВДЯЧНІСТЮ ВОЇНАМ
– Що б наші предки не робили, вони завжди підносили молитву до Господа. Просили, щоб він дав сили кинути зернину, щоб вона проросла, а потім – зібрати та зберегти врожай для прожитку на цілий рік, – каже отець Віталій Липський.
Отець Віталій Липський
За щедрий урожай жита також дякують молитвою.
Олександр Вознюк
Керівник одного з місцевих агропідприємств Олександр Вознюк зазначає, що «Зажинки» – це також свято для аграріїв. Його господарство обробляє близько 7 тисяч гектарів землі. Через холодні ночі жнива ще не розпочалися, але до збору врожаю господарство повністю готове.
Надія Кравченко
Серед гостей помічаю бабусю в жовтій хустинці, яка жваво щось розповідає. Це 87-річна Надія Кравченко.
– Коли люди йшли на жнива, то співали, і з поля поверталися теж зі співами. А ми, малі, вибігали до воріт і чекали на своїх матерів, які їхали на возах, співаючи. Ой, скільки я того жита вижала й обмолотила… А зараз вже не можу, але тримаю 16 кроликів і трьох курей. Город також у мене є, бо ж їх треба чимось годувати, – ділиться жінка.
Ангеліна Нестерова
В перерві між виступами ансамблю «Джерельце» з гостями фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.
– Ми знаємо колядки, щедрівки, веснянки. Також є великодні веснянки, троїцькі, русальні, купальські пісні. Щодо жнив, то там цілий пласт – і зажинкові, і жнивні, і обжинкові пісні. У наших пращурів музика, слово та дія завжди були нерозривно пов’язані. Пісні супроводжували життя людини від народження до самої смерті, – каже керівниця ансамблю.
Пані Ангеліна констатує, що традиції поступово зникають і нівелюються, адже нині інші часи. Але попри все їх слід шанувати і берегти.
– Фестиваль має символічну назву «Житичі», бо ми будемо жити. Ми живемо в непередбачувані часи, адже не знаємо, що станеться завтра. Але попри все, слід жити з вдячністю тим, хто за нас зараз бореться, і з пам’яттю про загиблих, – додає жінка.
В унісон цим словам моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п’ятикласницею, зазначає, що такі заходи мають просвітницьку цінність. Змусити дитину читати чи переглядати відео про традиції складно, якщо немає бажання. Але взяти її з собою на подібний фестиваль, щоб вона сама все побачила, – це значно ефективніший виховний метод.
Ірина Чириця, Житомир – Городське
Фото авторки