Сьогодні
Додати vogue.ua до улюблених джерел у Google 🛈 Зробіть vogue.ua пріоритетним джерелом у Google, щоб частіше знаходити наші свіжі публікації.
Українською виходить збірка спогадів “Звідси до Великого Невідомого” — автобіографічні нотатки Лізи Марі Преслі та її доньки, Райлі Кіо, спадкоємиці Елвіса Преслі. Книга вийшла у США у 2024 році та миттєво посіла місце в списку бестселерів The New York Times.
Ліза Марі Преслі, Vogue USA, 1996
Деякі книги читають заради чужих доль, інші — заради власної. “Звідси до Великого Невідомого” — збірка мемуарів Лізи Марі Преслі, доповнена її донькою Райлі Кіо, — спочатку обіцяє розповідь про розкіш Ґрейсленда, Майкла Джексона та нав’язливих папараці. Проте, зрештою, вона дарує нам дещо більше. Видавництво #книголав представляє український переклад. Найцікавіше в ній — не загальновідомі факти, давно розібрані на складові документальними фільмами та пресою, а питання, яке потребує глибокого роздуму: як знайти себе, коли твоє існування нерозривно пов’язане з чужим, хоч і близьким, ім’ям?
Реклама.
Формування особистості в променях слави
Дитинство Лізи Марі проходило в атмосфері особливого роду “князівства”. “Щойно брама зачинялася, Ґрейсленд перетворювався на самостійне місто, окрему юрисдикцію”, — згадує вона. Якось Елвіс подарував їй електрокар з її ім’ям на борту: діти безтурботно їздили ним по газону, руйнуючи садові огорожі, але наступного ранку, немов за помахом чарівної палички, усе знову ставало як до цього. За межами маєтку постійно чатували шанувальники — дівчинка навчилася брати з них по двадцять доларів за обіцянку сфотографувати батька, а натомість повертала фотоапарати з розмитими знімками підлоги. Вона обожнювала славу свого батька, доки могла залишатися в тіні, але погано переносила моменти, коли доводилося виступати перед багатолюдною аудиторією.
Фахівці з ідентичності називають юність періодом “мораторію” — часом, коли дозволено приміряти різні ролі, робити помилки та переосмислювати себе без сторонніх очей. Донька “короля рок-н-ролу” була позбавлена цього привілею за визначенням. У Європі, куди її відправили після смерті батька, вона нудьгувала біля Букінгемського палацу, не розуміючи, навіщо стояти в черзі, “коли люди можуть просто прийти до Ґрейсленда”.
Далі були елітні навчальні заклади, уроки французької, інтернат та нескінченні спроби матері відправити доньку якнайдалі — аж до кібуцу в Ізраїлі. Ліза Марі відповідала на це по-своєму: провалювала вступні випробування й переводила годинник на час Мемфіса. У підлітковому віці вона знайшла для себе більш точну автобіографію, ніж власна: платівка Pink Floyd “The Wall” стала, за її словами, “моєю біблією та моєю автобіографією”. А на аудіозаписах, з яких врешті-решт викристалізувалася книга, вона без будь-якого захисту формулює висновок: “Не знаю, хто я — у мене ніколи не було шансу розкрити свою ідентичність”.
Прагнення побачити “синього птаха”
Книга розпочинається віршем Чарльза Буковскі про синього птаха, якого ліричний герой тримає глибоко в серці, аби той не зіпсував його заробіток і репутацію. Ця метафора влучно ілюструє вплив і механізми слави: усе живе доводиться приховувати, тоді як назовні проявляється лише відшліфована версія знаменитості. Одна з найпоказовіших сцен — кухонний стіл у домі Лізи Марі, який щоранку завалений угодами про нерозголошення та таблоїдами, що їх асистентки розкладали для господині, аби вона могла прочитати про себе. Райлі описує наслідок одним реченням: “У певному сенсі вона була американською принцесою, але не бажала такої ролі”. Ціна такого статусу — повна відсутність довіри. Навіть у шлюбі з Майклом Джексоном Лізу переслідував страх, що він поруч лише через те, що вона — “донька Елвіса, сенсація”.
Ліза Марія Преслі та Майкл Джексон
Сучасні читачі добре обізнані з тим, де і як створюються публічні образи, і тому виявляють до них менший інтерес. Колись зіркові автобіографії слугували піар-інструментом, черговою можливістю закріпитися в публічному просторі та отримати прибуток. Мемуари нового покоління складніші, і їхня цінність зростає пропорційно до кількості “неприкрашених”, живих і, найголовніше, людських історій, які вони розкривають. У часи, коли будь-яку біографію можна довести до рівня фантастики, важливим залишається лише те, від чого свідомо відмовилися відшліфовувати. “Звідси до Великого Невідомого” не прагне підігнати свою героїню під зручний формат — тут присутні залежність, гнів, саєнтологія, нецензурна лексика та інші елементи, що відповідають віковій категорії 16+. Райлі говорить про речі прямо, називаючи найсильнішою рисою книги одну з найбільших вад своєї матері: “вона була фізично нездатна нічого від мене приховати”.
Новий погляд на спадщину родини Преслі
Формально Райлі Кіо успадкувала Ґрейсленд — як маєток, музей і фабрику міфів. Фактично ж на ній лежить обов’язок розповідати. Мати звернулася до неї по допомогу за місяць до своєї смерті, залишивши після себе години аудіозаписів. Донька зберегла в них паузи та інтонації живого мовлення, а там, де в розповіді були прогалини, додала власний голос.
Ліза Марі Пресли з дітьми
Вона усвідомлює цінність такого спадку: зазвичай від близької людини залишається лише кілька збережених голосових повідомлень, короткі відео та улюблені фотографії. Це рідкісний випадок, коли редакторка мемуарів любить свою авторку і саме тому не пом’якшує її слів, не намагається їх “відполірувати”. Власну мету Райлі формулює майже скульптурно: вона прагне, щоб мати “перетворилася на тривимірну постать”, на жінку, яку рідні знали та любили, — а не на силует з документального фільму.
Ліза Марі Преслі та Райлі Кіо
Спільне написання книги, сповнене родинної турботи, перетворює приватну трагедію на щось значно більше за архів. Ліза Марі нарешті отримує те, чого не мала за життя: право бути розкритою цілісно, а не лише через приналежність до батька. Райлі отримує мову для власного горя — вона поховала брата за два з половиною роки до матері. А читачі отримують портрет, у якому міф поступається місцем людині: “Моя мама була єдиною людиною, яка б сказала Богу “ні””.
Райлі Кіо
Після прочитання цієї книги залишається дивне відчуття: ми не стільки дізнаємося про Преслі більше, скільки знайомимося з ними по-новому. Замість королівської династії — дві жінки, які по черзі беруть слово, щоб пояснити одна одну. І, схоже, саме це сьогодні означає вижити всередині чужого міфу: не спростовувати його й не втікати від нього, а перебити власним голосом. Ліза Марі не встигла зробити це сама — тож зробила єдине можливе: передала ініціативу тій, хто знав її найкраще.