© Getty Images
Петро Герасименко
В Україні існує поширене спрощення: усі ультраправі партії Європи займають виражену проросійську позицію. Це судження є правдивим лише частково. Насправді, зовнішньополітична доктрина багатьох із цих політичних сил не є повністю сформованою, а часом і суперечливою, особливо щодо українського питання. Проте, серед партій, які зазвичай класифікують як правопопулістські, особливо виділяється «Альтернатива для Німеччини» (АдН). Її проросійські настрої є настільки глибокими, що їх не можна назвати тимчасовим кон’юнктурним захопленням. А впевнене лідерство в національних опитуваннях викликає занепокоєння. У чому полягає унікальність та небезпека цієї політичної сили?
«Альтернатива для Німеччини» — це незвичайне явище серед європейських правих. Ще з моменту свого заснування у 2013 році, партія зайняла чітку проросійську позицію у сфері зовнішньої політики. Ані окупація Криму та вторгнення російської армії на Донбас у 2014 році, ані повномасштабна агресія, розпочата проти України в лютому 2022 року, не похитнули прагнення «Альтернативи для Німеччини» до стратегічного партнерства з РФ.
У 2013 році один зі співзасновників АдН, Александер Гауланд, зазначив, що розуміє прагнення Росії зберегти вплив на території колишнього СРСР, і порівняв втрату «святого Києва» із втратою Кельна для Німеччини. Він висловив думку, що Європа повинна діяти вкрай обережно і з великою повагою до почуттів Росії, а також засудив розширення НАТО на схід від річки Одер. Тоді ж, у програмному документі новоствореної партії, було викладено позицію щодо підтримки особливих взаємин із РФ та згадано про відчуття вдячності Москві, яка «відіграла позитивну роль у вирішальні моменти німецької історії». Так, від самого початку свого існування, «Альтернатива для Німеччини» сформулювала проросійську концепцію у зовнішній політиці, підкріплену історичними міфами про реальну політику часів Отто фон Бісмарка.
Російські настрої справді були поширені серед певної частини європейських правих сил. Марін Ле Пен у Франції, Джорджа Мелоні в Італії, Найджел Фарадж у Великій Британії, Герт Вілдерс у Нідерландах до 2022 року неодноразово висловлювалися на підтримку Росії. Вони або ігнорували агресію проти України, або намагалися її виправдати, закликаючи зрозуміти «занепокоєння Путіна» щодо розширення НАТО. Поширеною риторикою було визнання особливих прав Росії на Крим. Також, ультраправі ставилися скептично до санкцій проти Москви, обґрунтовуючи небажання їх запроваджувати шкодою для місцевого бізнесу. В рамках налагодження виняткового духу порозуміння з Москвою, Марін Ле Пен у 2017 році зустрілася з Владіміром Путіним. А Герт Вілдерс у 2018 році, під час виступу в Думі, одягнув значок «російсько-нідерландської дружби».
Однак, після 2022 року, більшість правих політиків Європи продемонструвала певну еволюцію поглядів. Дехто, в більшій чи меншій мірі, відмовився від відвертої орієнтації на Росію, хоча й не став щирим прихильником України. І все ж таки, лідери правих сил у Франції, Італії, Великій Британії та Нідерландах змогли принаймні публічно засудити російську агресію проти України та дистанціюватися від підтримки злочинних дій Путіна. Наразі вони намагаються уникати поведінки, яку можна класифікувати як ностальгію за Кремлем. Хоча називати їх «яструбами» у питанні відносин з Росією не можна.
«Альтернатива для Німеччини», навпаки, не змогла навіть здійснити формальну корекцію своїх проросійських поглядів. Партія відмовилася офіційно засудити Путіна за порушення міжнародного права внаслідок агресії проти України. Відданість проросійській риториці виділяє АдН серед інших великих ультраправих сил у Європі. Після 2022 року, депутати від цієї політичної сили неодноразово озвучували вимоги припинити постачання зброї Україні, скасувати санкції проти РФ та відновити імпорт російських енергоносіїв до Німеччини. Крім того, вони продовжують відвідувати Росію з офіційними візитами, чого не можна сказати про представників «Національного об’єднання», Reform UK чи «Братів Італії».
Лідерки АдН не соромляться висловлювати відверто антиукраїнські тези, яких публічно уникають інші праві політики Європи. Співголова партії Аліса Вайдель погрожує вимагати від України повернення фінансової допомоги, окремо наголошуючи на виплаті додаткової компенсації за пошкодження російського газопроводу «Північний потік». Її обурює той факт, що німецькі танки можуть рушити проти Росії. Також політикиня звинувачує Україну у провокуванні РФ через удари дронами, називаючи це способом «постійно штрикати великого ведмедя розпеченим залізом в око». Окремо Вайдель закликає відновити імпорт російської нафти та газу, щоб стимулювати німецьку економіку та повністю зупинити будь-яку підтримку України. Риторика іншого лідера АдН, Тіно Хрупалла, аналогічна. Вона насичена закликами до розрядки відносин із Кремлем та припинення військової допомоги Києву.
Очевидно, що романтизація Москви частиною німецьких політиків має не лише ідейне, але й глибоке економічне та фінансове підґрунтя, і активно стимулюється ззовні. Наразі цей потяг до тісніших відносин з агресором вдається нейтралізувати. Але якщо рейтинги АдН надалі залишатимуться рекордно високими, це ставатиме дедалі складніше. Не варто забувати: у Німеччині не лише АдН має схильність до Кремля. Прихильно ставиться до тісної дружби з Москвою лівопопулістський BSW (Альянс Сари Вагенкнехт). Є також питання до «Лiвих» (Die Linke), які захоплюються надмірним пацифізмом і скептично налаштовані щодо підтримки України.
Чому саме Німеччина є одним з епіцентрів проросійських настроїв у Європі? Джерела особливого прагнення сучасних німецьких політиків до тісних контактів із Москвою варто шукати щонайменше у подіях двадцятирічної давнини. Соціал-демократ Герхард Шрьодер у 2005 році, буквально за тижні до завершення своєї канцлерської каденції, схвалив проєкт «Північний потік-1». А невдовзі після цього очолив раду директорів Nord Stream AG — попри те, що вже тоді окремі політики та експерти попереджали про ризики залежності від Росії та вразливість України як транзитера російських енергоносіїв.
Феномен «Альтернативи для Німеччини». Чому німці не щеплені від правого радикалізму
Ангела Меркель, його наступниця від протилежного політичного табору ХДС/ХСС, не лише не згорнула цей курс, а навпаки, поглибила його. Вона підтримала будівництво газопроводу «Північний потік-2». За час її перебування при владі, частка російського імпортного газу у структурі споживання зросла з 39% (у 2011 році) до 55% (у лютому 2022 року), напередодні повномасштабного вторгнення. Тобто, це не був суто лівий чи суто правий проєкт — обидві найбільші партії Німеччини (СДПН і ХДС/ХСС) роками підтримували енергетичне зближення з Москвою, яке журналісти згодом назвали «шрьодеризацією» німецької політики.
«Зелені», які нині критично налаштовані щодо Росії, також несвідомо доклалися до налагодження особливих економічних відносин із державою-агресором. Якби вони не просували настільки агресивно кліматичну повістку та не агітували за повну відмову від атомної енергетики, німецька економіка була б значно менш залежною від російських енергоносіїв. Однак, незважаючи на нерозсудливе закриття АЕС, німецька промисловість опинилася у вкрай вразливому становищі. Економіка ФРН досі не може оговтатися від наслідків цієї політики.
І все ж таки, є щось незрозуміле й неприродне у проросійських симпатіях партії, що позиціонує себе як права позасистемна політична сила, але бачить майбутнє Німеччини у налагодженні особливого партнерства з РФ, а не у європейському лідерстві та захисті західної цивілізації від східної загрози.
Німеччина має свій історичний рахунок до Росії. Якби АдН порушувала питання повернення території Калінінградської області РФ до складу ФРН, це могло б сприйматися дещо неоднозначно. Але принаймні, це б вписувалося у класичний імідж ультраправих. Якби партія у публічному дискурсі порушувала питання відповідальності Червоної армії за масові зґвалтування німецьких жінок під час вступу на територію колишнього Третього Рейху, її теж можна було б зрозуміти. Але АдН вибірково ставиться до подій минулого. І має певні симпатії до комуністичної епохи часів НДР. Усе це в комплексі ускладнює її ідеологічну класифікацію як класичної правої партії. Можливо, політична мутація, на яку страждає АдН, особливо вразлива до проросійського дискурсу? Чи до російських коштів?