“Бандеризм” переміг у Польщі. Пояснюємо, як минуле захопило політику сусідів щодо України

Понеділок, 17 серпня 2026, 10:45 — Тарас Мишляєв, для Європейської правди Поділитись:

Beata Zawrzel/REPORTER Марш незалежності у Варшаві, листопад 2023 року

У нинішній польсько-українській суперечці легко загубитися в окремих епізодах. Волинь, ексгумації, Бандера, УПА, назви вулиць, пам’ятники, чергові заяви політиків: кожна така історія породжує новий конфлікт, після якого Київ і Варшава знову намагаються знизити температуру відносин. 

Але за цими епізодами відбувається важливіша зміна. 

“Бандеризм” у польській політиці дедалі менше залишається поняттям винятково з історії польсько-українського конфлікту і дедалі частіше стає словом, яким частина польського політичного класу описує вже сучасну Україну.

У цьому й полягає парадокс. Після 2014-го, а особливо після 2022 року Україна справді стала значно патріотичнішою. Але це передусім патріотизм держави, армії, війни та опору, а не електоральний тріумф радикального націоналізму. Водночас у Польщі саме слово “бандеризм” рухається від політичної периферії до центру, від радикальної риторики до виборчих кампаній, від них до президентського словника, а далі до спроб перенести це поняття у правову площину.

Тож справа, схоже, вже не лише у спільній історії. 

У цій суперечці можна побачити три рівні: зміст, привід і контекст.

Зміст суперечки – це Волинь, Бандера, УПА, ексгумації та історичні оцінки. 

Привід для суперечки полягає у тому, що проблемна сторінка польсько-української історії набуває додаткової політичної функції у боротьбі за польського виборця. 

Контекстом є масовізація у Польщі пам’яті про Волинь, велика присутність українців у польському суспільстві, перетворення України після 2022 року на постійну тему внутрішньої політики та дедалі гостріша конкуренція на правому фланзі польської політики.

Зміст. Трагедія Волині

Треба щиро визнати, що польські праві не вигадали Волинь. Масові вбивства польського цивільного населення українськими збройними формуваннями в першій половині 1940-х, проблема непохованих жертв і право їхніх родин на ексгумацію є реальною частиною польсько-української історії. 

Але сама історична травма та її місце у щоденній політиці – це різні речі. 

Та давайте розберемо все по черзі.

У польському публічному дискурсі питання Волинської трагедії почало актуалізовуватись не так давно. Ще у 2013 році 47% опитаних компанією CBOS не могли правильно визначити, хто був жертвою і хто виконавцем злочинів на Волині. У 2018 році таких було вже 32%. 

Водночас різко зростала загальна обізнаність про саму трагедію. 

Якщо у 2018 році 37% поляків казали, що багато чули про Волинь, то у 2023-му таких було вже 64%. Найбільший зсув відбувся приблизно між 2013 і 2016 роками, коли сімдесяті роковини повернули Волинь у великий медійний і політичний обіг. 

У 2016 році Сейм проголосив 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами, а потім фільм Войцеха Смажовського “Волинь” переніс цю історію у масову культуру. Якщо парламентська резолюція дала цій пам’яті офіційне політичне оформлення, то фільм дав їй образи й емоцію. 

Те, що раніше залишалося передусім досвідом родин жертв, кресових середовищ та істориків, стало частиною масової свідомості. 

А минулого року Сейм пішов ще далі й окремим законом встановив 11 липня державним Днем пам’яті поляків-жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА.

Тобто за трохи більше ніж десятиліття Волинь із важливої, але далеко не для всіх близької історичної теми перетворилася на один із добре зрозумілих сюжетів польської історичної пам’яті. 

І це, звісно, не могло не мати політичних наслідків. Адже, коли історична травма стає частиною масової свідомості, політикам уже не потрібно щоразу відтворювати весь її контекст. Достатньо впізнаваного символу, щоб запустити цілий ланцюг асоціацій. 

У польсько-українській суперечці таким символом стало прізвище Бандери. 

А все, що в Україні пов’язане з його вшануванням або ширше зі спадщиною ОУН і УПА, дедалі легше зводиться у польській політичній мові до поняття “бандеризму”. 

Проте важливо не спрощувати проблему – хоча, звісно ж, дуже зручно пояснити все лише польською політикою. 

Дії України регулярно постачають матеріал для такої критики, називаючи вулиці, встановлюючи пам’ятники, вшановуючи діячів ОУН та УПА, надаючи назви військовим підрозділам. 

При цьому в Україні іноді ще й очевидно бракує розуміння того, що одна й та сама історична постать може означати зовсім різні речі у Києві та Варшаві.

Для українця діяч УПА може бути передусім символом боротьби проти радянського панування. Для поляка та сама людина може асоціюватися насамперед із убивством польських цивільних. І, мабуть, одна з проблем української політики пам’яті полягає саме в тому, що ми часом поводимося так, ніби ці дві пам’яті повинні взаємно виключати одна одну. 

Насправді Україна цілком може визнавати злочини проти поляків, не заперечуючи при цьому самої української боротьби за незалежність. Зріла історична політика якраз і починається там, де суспільство здатне витримувати суперечливість власного минулого. 

Тому так – частину матеріалу для польської критики ми створюємо самі. Але одна справа критикувати конкретний пам’ятник, назву вулиці чи рішення міської ради. І зовсім інша – через них описувати всю сучасну Україну. 

Оце, власне, і є межа, за якою суперечка про історію починає ставати суперечкою про те, чим є сучасна українська держава.

Привід. Польська внутрішня політика

Варто підкреслити, що після 2022 року Україна перестала бути для поляків лише сусідньою державою. Українці живуть поруч, працюють, навчаються у польських школах, відкривають бізнеси, користуються соціальними програмами. 

Велика українська спільнота зробила Україну частиною польської повсякденності, а отже неминуче й польської внутрішньої політики. 

І це важлива відмінність від ситуації двадцятирічної давнини. Раніше польський політик, говорячи про Волинь чи Бандеру, сперечався переважно з історією та сусідньою державою. А тепер поруч живе велика група людей, через яку українська тема постійно присутня всередині самого польського суспільства. 

Саме тому історична дискусія отримала сучасний соціальний фон.

Особливо добре політичні наслідки цього стали помітні під час і після президентських виборів 2025 року. Перемога Кароля Навроцького могла здаватися великим політичним успіхом “ПiС” і початком повернення партії Ярослава Качинського до домінування праворуч. Але результат виборів показав дещо складнішу картину.

Лідер ультраправої “Конфедерації корони польської” Гжегож Браун із 6,34% у першому турі продемонстрував: те, що ще недавно можна було списувати на радикальну периферію, має цілком реальний електоральний попит.

Браун не створив ці настрої з нуля. 

Антиукраїнські, антисемітські, антиелітні чи конспірологічні настрої були в Польщі й раніше.

Але значною мірою залишалися розпорошеними або політично неорганізованими. Він показав, що їх можна зібрати, дати їм політичну мову і перетворити на голоси. І після цього ставки почали зростати.

“Право і справедливість” не може дозволити собі віддати Волинь і жорсткість щодо України Брауну чи “Конфедерації” Менцена і Босака. А вона вже кілька років доводить, що “ПіС” був надто м’яким щодо Києва, а Браун пересуває межу ще далі. 

Причому ця риторика вже виходить за межі власне правої опозиції. Тому що подібні жорсткі формулювання щодо Бандери, історичної пам’яті та європейського майбутнього України використовує і Владислав Косіняк-Камиш, лідер правоцентристської Польської селянської партії, яка входить до урядової коаліції Дональда Туска. 

Це не означає, що польська правиця стала одним табором. 

Навпаки, “ПіС”, “Конфедерація”, Браун чи PSL багато в чому принципово відрізняються між собою. І саме тому їхня конкуренція погіршує ситуацію. Ніхто не хоче віддати конкуренту право одноосібно називати себе найпослідовнішим захисником польської пам’яті та національного інтересу.

Власне, ми бачимо своєрідне підвищення ставок. 

Ще недавно достатньо було вимагати ексгумацій і визнання Волинської трагедії. Потім дедалі гучніше почали говорити про культ УПА та Бандери. Далі історична суперечка стала пов’язуватися вже з питанням членства України в ЄС.

Проте важливо теж зазначити, що не кожна різка заява про Україну насправді адресована Києву. 

Коли очільник “Конфедерації” Славомір Менцен минулого року приїхав до Львова і записав відео під гаслом “Покінчити з бандеризмом в Україні!”, його головний політичний адресат сидів у Польщі. Менцен показував власному виборцеві, що готовий сказати українцям те, чого не наважуються сказати інші. 

І це принципова річ для розуміння нинішньої дискусії. 

Ми часто дивимося на польсько-українські відносини крізь призму державної раціональності та ставимо питання, чи вигідно Польщі сваритися з Україною, коли поруч залишається Росія. Але те, що може бути сумнівним для десятирічної стратегії польської держави – може бути цілком вигідним для політиків із погляду наступних виборів. 

Польська держава може потребувати сильної України, натомість конкретний польський політик просто зараз може більше потребувати ще кількох відсотків голосів. 

І це, на жаль, саме так і відбувається.

Однак “бандеризм” не просто частіше звучить у польській політиці, а поступово змінює свій статус. 

Спочатку це була передусім мова радикальної периферії.

Потім “бандеризм” став відкритим гаслом президентської кампанії Менцена.

Далі поняття перейшло у президентську риторику, а восени 2025 року Кароль Навроцький направив до Сейму проєкт змін до закону про Інститут національної пам’яті та Кримінального кодексу, де боротьба з “ідеологією бандеризму” отримала вже потенційно правове визначення. Тобто ми стаємо свідками поступового інституційного закріплення певного способу говорити про Україну.

Ба більше. У 2026 році ця логіка пішла ще далі. Навроцький та інші польські політики почали прямо пов’язувати ставлення України до Бандери, ОУН та УПА з її майбутнім у Європейському Союзі. 

І на це треба звернути особливу увагу.

Бо Волинь поступово перестає бути лише питанням про те, як пам’ятати минуле. Вона починає ставати критерієм, через який оцінюють сучасну Україну.

Контекст. Пошук нової мови для відносин з Україною

Тож відповідь на запитання, чому “бандеризм” у польській політиці 2026 року має значно більшу силу, ніж двадцять років тому, уже частково перед нами.

Зійшлися кілька процесів. 

Пам’ять про Волинь стала значно масовішою. Після 2022 року Україна перетворилася з переважно зовнішньополітичної теми на частину польської внутрішньої політики. Велика українська спільнота зробила українське питання частиною польського щоденного життя. А конкуренція на правиці створила попит на дедалі жорсткішу риторику.

Але є ще один чинник. Він значно менш очевидний, і навряд чи варто видавати його за доведену причину. Це радше одна з можливих відповідей на питання, чому саме поняття “бандеризм” виявилося настільки живучим. 

У Польщі сьогодні існує потужна і добре організована права політична екосистема, яку формують партії, лідери, медіа, інтелектуальні середовища, власні герої та власна політична мова. “ПіС”, “Конфедерація” Менцена та “Конфедерація корони польської” Баруна можуть жорстко конфліктувати між собою, але кожна з партій є зрозумілим політичним гравцем.

В Україні співмірної великої правої сили сьогодні просто немає. 

На парламентських виборах 2019 року об’єднаний список націоналістичних сил отримав лише 2,15%. І тут принципово важливо не переплутати український патріотизм із партійним націоналізмом. 

Після 2022 року Україна справді стала значно патріотичнішою. Але це патріотизм війни, держави, армії, мови, опору та виживання. Він може однаково об’єднувати ліберального киянина, російськомовного військового з Харкова, консервативного волонтера зі Львова і людину, яка до великої війни взагалі мало цікавилася національною політикою. І це взагалі не показник, що Україна стала державою з так званою “бандерівською ідеологією”. 

Але для політичної суперечки така складність незручна. Значно простіше мати конкретного противника. 

А якщо його в сучасній Україні немає, як немає й великої націоналістичної партії, програму якої можна було б атакувати, так само як немає одного лідера, якому можна виставити рахунок за всю українську політику пам’яті, або сучасного політичного суб’єкта, який міг би стати симетричним опонентом польської правиці – на допомогу їй приходить минуле.

Замість сучасного опонента з’являється історичний – Бандера. 

Ще раз, це не єдине і не доведене пояснення. Але воно дозволяє побачити одну цікаву закономірність. Польські праві сперечаються із сучасною Україною, але образ противника для цієї суперечки дедалі частіше беруть із минулого. 

І тоді конкретні епізоди української політики пам’яті можна складати в одну ширшу історію про “бандерівську Україну”. 

Оце і становить зараз головний ризик для Києва. 

Оскільки проблемою не є сама польська пам’ять про Волинь. Поляки мають на неї повне право, а Україна повинна значно уважніше ставитися до польської історичної чутливості, нормально вирішувати питання ексгумацій і не боятися чесної розмови про злочини проти цивільного населення. 

Проблема полягає у можливості перетворення Волині на універсальний ключ до інтерпретації сучасного України.

Якщо це станеться, будь-який майбутній конфлікт – аграрний, міграційний, бюджетний чи пов’язаний із членством України в ЄС – можна буде включити у вже готовий моральний сюжет про “бандерівську Україну”. І тоді кожна наступна польсько-українська суперечка починатиметься не з нуля. Україна входитиме в неї вже з наперед приписаним моральним боргом.

І от цього Києву справді варто боятися більше, ніж чергової різкої заяви польського політика. 

Бо окрему заяву можна спростувати, дипломатичний конфлікт загасити, а пам’ятник – перенести чи перейменувати. Значно важче змінити вже усталений спосіб, у який ціла країна звикає дивитися на свого сусіда. 

Тому справжня суперечка сьогодні точиться вже не стільки навколо того, ким був Степан Бандера. Вона точиться навколо важливішого питання, ким для Польщі буде Україна після війни. Сучасною європейською державою зі складною історією чи країною, яку й далі пояснюватимуть через конфлікти першої половини ХХ століття.

директор з науково-дослідної роботи ГО “Міжнародний дипломатичний альянс”

Підписуйся на “Європейську правду”!Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.