>

Демократію слід оберігати: чому заборона ультраправих партій є виправданою

Вівторок, 28 липня 2026, 18:04 — Ян-Вернер Мюллер, Project SyndicateПоділитись:

BODO MARKS/AFP/East News”Стоп “АдН”! Расизм – не вихід” – один із транспарантів на мітингу проти ультраправих у Гамбурзі, Німеччина

Один із найважливіших уроків, засвоєних із політичних катастроф минулого століття, видається несподіваним.

Демократичні системи іноді мусять застосовувати заходи, що на перший погляд виглядають недемократично – проти тих, хто цинічно експлуатує демократичні механізми для захоплення влади, а згодом – для повного руйнування самої демократії.

Складнощі, звісно, полягають у тому, що це дає підстави для тверджень про самоскасування демократії.

Цей, здавалося б, невирішуваний парадокс знову набув актуальності з піднесенням ультраправих популістських рухів, багато лідерів яких із цілком серйозним виглядом стверджують, ніби саме вони є справжніми захисниками демократичного устрою. Однак, попри деякі заяви, цей парадокс можливо вирішити. 

“Боротися з вогнем вогнем”

Розгляньмо, наприклад, ультраправу партію “Альтернатива для Німеччини” (“АдН”). 

Існують вагомі підстави для її повної заборони.

Це зумовлено загрозою, яку “АдН” несе для конституційного устрою Німеччини.

Ще у 1930-х роках німецький єврейський емігрант Карл Левенштайн одним із перших висловив думку, що демократичні держави повинні обмежувати фундаментальні права тих, хто використовує демократичні інструменти для досягнення авторитарних цілей.

Спостерігаючи, як фашистські партії, здавалося, невпинно набирають силу, він закликав демократії “полум’ям боротися з полум’ям”.

Вже тоді було зрозуміло, що демократії, вдаючись до дій, що суперечать демократичним засадам, ризикують нашкодити самим собі. Проте саме ця ідея після Другої світової війни лягла в основу Основного закону ФРН. Федеральний конституційний суд Німеччини застосував її, заборонивши партію, яка вважалася спадкоємицею нацистів, а згодом – і Комуністичну партію Німеччини у 1950-х роках.

Але у новітній історії той самий суд відхилив спробу заборонити невелику неонацистську Націонал-демократичну партію Німеччини (НДП, пізніше перейменовану на Die Heimat – “Батьківщина”), оскільки вона не мала реальних шансів дістатися влади. Водночас суд запропонував законодавцям внести зміни до конституції, щоб позбавити державного фінансування партії, які офіційно визнані ворожими до демократії.

Відповідні зміни до Основного закону згодом були ухвалені.

На відміну від НДП, “АдН” цілком може сформувати уряд в одній із східних земель Німеччини вже цього року. 

Чи буде заборонено “Альтернативу для Німеччини”?

Передбачаючи таку можливість, авторитетна група експертів нещодавно представила масштабне дослідження щодо того, чи може Конституційний суд схвалити заборону партії. Автори проаналізували не лише офіційні партійні програми “АдН”, а й багаторічну історію висловлювань її керівників та прихильників, включаючи 2,9 мільйона публікацій у соціальних мережах.

Правознавці загалом позитивно оцінили наукову глибину цієї роботи. Хоча дехто висловлює сумніви, чи досягають дискримінаційні політичні пропозиції “АдН” юридичного порогу, який дозволяє вважати їх загрозою людській гідності. 

Однак політична картина є менш однозначною, ніж юридична. 

Багато аналітиків висловлюють побоювання, що заборона партії, яка може отримати до 40% голосів в одній зі східних земель і наразі лідирує у загальнонаціональних рейтингах, фактично означатиме виключення значної частки громадян із політичного процесу. Вони також попереджають, що така заборона може остаточно розчарувати багатьох виборців у демократичному устрої.

І дозволить ультраправим представити себе жертвами.

Проте ці побоювання є перебільшеними. 

Розмір партії, безумовно, має значення – але якщо партію не можна заборонити через те, що вона занадто мала й не здатна дістатися влади, то не можна водночас стверджувати, що її не можна заборонити й тоді, коли вона стала великою. Очевидно, що чим більшою є антидемократична партія, тим більшу загрозу вона становить для демократії.

Водночас втрати від заборони не обов’язково будуть вищими. 

Так, частина громадян може відчути себе позбавленою політичного представництва. Але так відбувається завжди. Демократія – це не утопія, де кожне окреме бажання кожного громадянина неодмінно задовольняється. 

Щоб одні політичні цілі перемогли, інші мають зазнати поразки. А іноді певну політичну програму необхідно заборонити, щоб зберегти фундаментальні основи держави: демократичне правління, верховенство права та повагу до людської гідності. 

Аргументи “за” і “проти”

Головне завдання полягає в тому, щоб забезпечити довгострокове існування вільної та справедливої політичної конкуренції.

Можна заперечити: якби ультраправий уряд ухвалив закони, які підривали б рівноправний статус окремих меншин, суди зрештою скасували б їх. 

Але до цього моменту люди вже постраждають. Більше того, сам факт, що партії дозволено відкрито пропагувати антидемократичні цілі, шкодить політичному життю країни, адже дає громадянам зрозуміти, що такі погляди можуть бути цілком прийнятними.

Побоювання, що ультраправі діячі стануть мучениками, також є необґрунтованими – адже вони вже давно подають себе саме так. Їхня типова стратегія полягає в тому, щоб переконати громадян, ніби існує підступний політичний істеблішмент, який їх пригнічує, тоді як вони єдині говорять правду владі.

Достатньо послухати Марін Ле Пен у Франції чи Найджела Фараджа у Великій Британії. 

Навіть коли вони можуть вільно брати участь у політичній боротьбі (попри те, що, ймовірно, порушували базові правила), вони все одно зображають себе жертвами інтриг політичних еліт.

Залишається ще одне, більш серйозне заперечення. 

Якщо ультраправих звинувачують у прагненні усунути інших від політичної конкуренції або фальсифікувати демократичне змагання (саме такі звинувачення висувають і проти “АдН”), то справді може здатися парадоксальним, що захист демократії вимагає усунення певної партії з виборчої боротьби.

Проте й цей аргумент не враховує одного принципового моменту. Ультраправі схильні відкидати базову демократичну домовленість, яку приймають усі інші.

Демократія існує завдяки взаємній готовності всіх політичних сил визнавати владу тих, хто перемагає на виборах. Однак багато ультраправих лідерів чітко дали зрозуміти, що не збираються дотримуватися цієї домовленості. Вони прагнуть необмеженої влади й відмовляються визнавати право керувати країною за “корумпованим істеблішментом” чи представниками меншин, яких вони не вважають частиною “справжнього народу”.

Це не лише теоретичне припущення. 

Ультраправі політики, які приходять до влади – від Віктора Орбана в Угорщині та Ярослава Качинського в Польщі до Дональда Трампа у Сполучених Штатах – послідовно намагалися змінити правила гри на свою користь, хоча політичне поле має залишатися рівним для всіх. Якщо надати ультраправій партії достатньо часу та влади, вона, найімовірніше, встановить режим так званого “конкурентного авторитаризму” – систему, в якій вибори формально проводяться, але вже не є справедливими.

Саме тому неправильно говорити про подвійні стандарти щодо демократів і авторитаристів. Адже одна сторона прагне зберегти політичну конкуренцію, інша – остаточно її ліквідувати.

Стаття початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника

Автор: Ян-Вернер Мюллер, професор політології Принстонського університетуПідписуйтесь на “Європейську правду”!Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.