Дарʼя Лісіч Сьогодні
Коли Крістофер Нолан анонсував, що його першим після “Оппенгеймера” кінопроектом стане “Одіссея” – перенесення на екран поеми Гомера, дехто висловив здивування: навіщо кінорежисеру, який звик гратися з вимірами, фізикою та технологіями, повертатися до оповіді, якій майже 2700 років? І ось, посидівши з попкорном перед великим екраном на перегляді “Одіссеї”, ми можемо стверджувати, що ми побачили не просто пригодницький епос, а кіноілюстрацію перших спроб людства описати внутрішній стан психіки через зовнішні пригоди – тобто, через міф.
Реклама.
Міф як дзеркало психології
Античні міфи, на перший погляд, здаються чимось середнім між релігійними повчаннями та світськими плітками. Можливо, кілька тисячоліть тому Афінами мандрувала якась відома особа у вигадливій тіарі, а місцеві інтелектуали та торговці жваво обговорювали з нею, хто цього сезону мав стосунки з Зевсом. Як би там не було, задовго до появи психоаналізу давні греки помітили, що люди схильні до багаторазового повторення однакових моделей поведінки: бунтівник, спокусниця, мандрівник, мудрець, воїн тощо. У XX столітті Карл Юнг назвав ці образи архетипами.
Архетипи: життєві сценарії
Архетипний персонаж – це не стільки конкретна особистість, скільки набір усталених дій, реакцій, навичок та патернів поведінки. Іншими словами… сценарій. Людина може виступати як Нарцис на роботі, як Трикстер у соціальному житті, як Вічний Юнак у стосунках. Архетипи не існують у чистому вигляді; вони змішуються, вступають у конфлікт, виходять на перший план у різні періоди життя. Саме тому ми впізнаємо себе водночас у кількох персонажах – адже у життєвих історіях та в кабінетах психотерапевтів люди ніколи не діляться на абсолютних “добрих” і “злих”. Юнг відзначив дивовижну закономірність: люди з різних культур, які ніколи не взаємодіяли, створювали надзвичайно схожі оповідання. У них знову й знову з’являлися мудрі наставники, великі матері, герої, трикстери, чудовиська, подорожі до “підземного світу” та мотиви смерті й відродження. Він висунув припущення, що ці образи не є випадковими. Вони походять із того, що він назвав колективним несвідомим – спільного для людства пласту психіки, який формувався протягом усієї історії нашого виду. Але розглянемо архетипи, які представив нам Нолан.
Одіссей: Герой, що повертається трансформованим
Почнемо з Одіссея. Він є класичним юнгіанським Героєм, який не просто долає монстрів, а й трансформується через випробування, набуваючи нового досвіду. У фільмі Одіссей повертається додому вже не тією людиною, яка залишила Ітаку: він травмований війною, обтяжений почуттям провини за дії під Троєю. Саме на цьому аспекті наголошується в рецензіях: стрічка показує героя, який не вихваляється своєю перемогою, а несе її як тягар. А який чудовий момент його пошуку нового “Я” після років перебування на острові з Каліпсо! Мовою Юнга, Одіссей – це людина, яка мусить інтегрувати власну Тінь (жорстокість, гординю, обман), перш ніж зможе досягти цілісності, символічно втіленої в домі та дружині. До речі, про дружину…
Пенелопа: Велика Мати чи майстриня контролю?
При всій повазі до любовної лінії фільму, Пенелопа розкривається в архетипній ролі Великої Матері. І ні, я говорю не про Телемаха (сина Пенелопи), а, власне, про Одіссея. Вона зберігає “тиху гавань”, підтримує в ній стабільність і живе своїм життям не як самостійна доросла особистість, а як тепле лоно, до якого Одіссей може повернутися. І Телемах, і Одіссей зробили те, що мусить зробити кожен чоловік, аби віднайти власну сутність: відокремилися від Пенелопи, вирушивши самостійно у великий світ, сповнений викликів і небезпек. Архетипна мати має як світлий, так і темний бік – недарма залицяльники загрожували Телемаху та вважали його “матусиним синочком”. Опіка Пенелопи може спочатку здаватися проявом вірності Одіссею, але згодом ми бачимо, що її поведінка свідчить радше про прагнення контролювати ситуацію – і свого сина зокрема.
Антіной: Тінь героя та архетип Трикстера
Про архетип Антіноя не можу нічого сказати… Не тому, що моєї психологічної освіти для цього недостатньо, а тому, що на цю роль треба було підібрати менш привабливого актора, ніж Роберт Паттінсон, аби я могла уважніше аналізувати кінофільм.
Але, відкинувши жарти, слід зазначити, що і в нього, і в Одіссея простежується архетип Трикстера (персонажа, що вміло обходить правила та діє за допомогою хитрощів). Обидва ці персонажі готові порушити усталені правила гри, вдатися до обману та лукавства заради досягнення власної мети. Одіссей часто вдавався до подібних методів, виступаючи нібито протагоністом, але, як можна судити з його докорів сумління, трюк із троянським конем герой не поспішає зараховувати до своїх чеснот. Він неодноразово називався чужим ім’ям, обманював щодо своїх намірів як Цирцею, так і командою, і власним сином. Такий уже сценарій Трикстера. Можу припустити, що будь-хто хоча б раз у житті мав побачення з людиною такого архетипу.
Афіна: Голос внутрішньої мудрості
Єдиний у фільмі чистий архетип – Афіна, або Провідниця. Вона уособлює внутрішню мудрість, яка з’являється у слушний момент, щоб підказати вихід із складного становища. Юнг назвав би це проєкцією Аніми – тієї жіночої частини психіки, яку герой ще не навчився чути в собі, тому вона мусить з’явитися йому ззовні у вигляді богині. І в кожного чоловіка є ця частина, так само як у кожної жінки є Анімус – внутрішній наставник.
Чому міфи не втрачають актуальності
Окрім “Одіссеї”, ми маємо ще один яскравий приклад того, як наші сучасники, окрім Крістофера Нолана, повертаються до історій, написаних колись чорнилом на старому пергаменті. Минулого року Netflix переосмислив історію Орфея та Евридики. Ну, як “переосмислив”. Серіал “KAOS” переніс усіх героїв міфу, а саме Зевса, Аїда, Посейдона та інших, у сучасність, де вони можуть відвідувати терапію, носити Louis Vuitton, заходити до пабів та на рок-концерти. При цьому ядро їхніх особистостей залишається незмінним. Дозволю собі припустити, що людська психіка набагато стабільніша за навколишній світ. Обставини не змінюють героїв – вони лише створюють нові декорації, щоб ті продовжували діяти за своїми архетипними схемами.
Навіщо нам знати свої архетипи?
Подивилися фільм, написали про це кілька постів у соцмережах і далі живемо своїм життям. Архетипи – це своєрідні психологічні маркери, за допомогою яких мозок швидко розпізнає знайомі моделі поведінки. Саме тому ми іноді вже через п’ять хвилин знайомства можемо подумати: “О, це типовий Нарцис” або “Це ж класичний Трикстер”. Власне, тоді наші очікування можуть більше відповідати реальності. Хіба можна очікувати від Пенелопи такої ж хитрості щодо Одіссея, на яку була здатна Каліпсо? Чи зміг би Телемах не вирушити на пошуки батька, а сісти за стіл їсти-пити з залицяльниками?
Декорації змінилися, але сюжет той самий
Людство протягом багатьох тисячоліть розповідає одну й ту саму історію різними мовами. Спочатку це були міфи. Потім – трагедії, релігія, казки, лицарські романи, карти Таро, психоаналіз, кіно та серіали. Від Гомера до Netflix та Universal Pictures минули десятки століть. Ми змінили мову, політичні системи, технології та спосіб життя. Але не змінилися історії, які продовжуємо розповідати один про одного.
Зевс досі боїться втратити владу, подібно до сотень людей, із якими ми живемо в одному місті.
Орфей досі намагається повернути кохану, як десятки чоловіків, яким сказали: “Так не роби, інакше стосункам кінець”.
Одіссей досі шукає шлях додому, як тисячі клієнтів у психотерапевтичних кабінетах, що намагаються віднайти себе заново.
Просто сьогодні вони живуть не на Олімпі чи в Афінах – вони живуть у серіалах, на сусідній вулиці та у наших власних внутрішніх роздумах. Ми змінили форму, але не сюжет. То, можливо, ми досі повертаємося до Гомера не тому, що нас захоплює Давня Греція, а тому, що нас досі захоплює стара добра людська натура.