Focus вивчав специфіку арабського правління в Іспанії та які уроки можна винести з цього досвіду вже у XXI столітті.
Що спадає на думку, коли чуємо про Середньовіччя? Відразу постають величні готичні замки, хоробрі лицарі, залежні селяни та, можливо, вікінги. Це типові стереотипи, які асоціюються із середньовічною Європою. Однак, це лише образи, сформовані масовою культурою, і вони стосуються переважно континентальної Європи, земель колишньої імперії Карла Великого, тобто сучасних Франції, Німеччини та країн Бенілюксу. На території нинішньої України ситуація складалася інакше – тут не було кріпаків, але існували дружинники, степи та кочовики, хоча вікінги все ж таки навідувалися. З іншого боку Європи Середньовіччя теж виглядало зовсім по-іншому. Це був період протистоянь із племенами, що прибули з-за моря. І це певною мірою нагадує боротьбу степовиків та землеробів в Україні.
Арабська цивілізація в Європі: чи справді це був розквіт? Фото: Pexels
На початку нашої ери вестготи мігрували з південного узбережжя Балтики на землі сучасної України, а згодом – Румунії. Ймовірно, тут вони підкорили місцеві землеробські племена, які, проте, зуміли організувати опір поневолювачам. Зрештою, кочові племена гунів витіснили вестготів далі за Дунай, на територію Римської імперії. Спочатку вестготи звернулися до Риму як біженці, а згодом, не отримавши належної допомоги, організували повстання. Розгромивши римську армію, вони почали мандрувати імперією, захоплюючи міста за власним бажанням. Так, у 410 році вони здобули сам Рим і рушили далі, оселившись у V столітті на Іберійському півострові, який на той час був римською провінцією Іспанія. Там вестготи заснували своє королівство зі столицею у Толедо.
Толедо
Толедо
З середини VII століття з Аравійського півострова розпочалися масштабні завоювання місцевих племен арабів, які до кінця століття підкорили Північну Африку. Корінне населення Магрибу, яке за римською традицією називали “берберами” (ті ж варвари, але з місцевим акцентом, тобто мова йде про різні групи племен, що перебували за межами імперії та на нижчому етапі соціального розвитку), протягом десятиліть здійснювало грабіжницькі напади на королівство вестготів. Це королівство, як типове середньовічне, перебувало у стані постійної династичної кризи.
Красива легенда: все почалося з помсти
Пізніше, на завершальній стадії середньовіччя, виникла приваблива легенда про помсту невідомого Юліана. Хто він був – єврейський купець, візантійський намісник чи місцевий вождь – точно невідомо. Згідно з легендою, він відправив свою доньку Флоринду на навчання до Толедо, столиці вестготського королівства. Новий самопроголошений правитель королівства Родеріх зґвалтував її. У відповідь, засмучений батько вирішив помститися за будь-яку ціну. Саме він надав арабо-берберському війську човни для переправи з Африки на Іберійський півострів.
Важливо Лицарі Середньовіччя: відважні романтики чи жадібні феодали – правда і міфи
Що може бути правдою в цій історії? Про самого Юліана згадки з’являються лише в другій половині IX століття. А про його доньку перші легенди датуються вже завершальними етапами середньовіччя – коли почали записуватися всі балади та перекази про ранній період “темних віків”. Юліана, певною мірою, можна порівняти з нашим легендарним Києвим – ймовірно, він існував, але перші достовірні джерела про нього датуються вже наступними століттями.
Юліан міг бути намісником Візантії, розгромленої у 698 році. Після цього, аби вижити, він міг перейти на службу до вестготського правителя Вітіци. Той довірив Юліану єдиний пункт входу до королівства з боку вкрай нестабільної на той час Африки. Щоб бути впевненим у новому підданому, Вітіца міг вимагати його доньку як заручницю – це була стандартна практика того часу. При цьому до заручників ставилися відповідно до їхнього статусу, гарантуючи їхню безпеку. Отже, легенда про навчання в Толедо цілком могла мати місце – з точки зору самої Флоринди, це могло здаватися поїздкою на навчання з провінційної фортеці, що охороняла переправу, до певного племінного центру. А після смерті Вітіци Родеріх, який узурпував владу в державі, відмовивши у спадкуванні дітям колишнього правителя, міг вчинити свавілля, таким чином прирікаючи свою країну на загибель. Могло бути й інакше: Юліан міг злякатися арабів і постфактум вигадати версію про зневагу до його доньки, щоб виправдати свою зраду.
Арабське завоювання Іберійського півострова
Як би там не було, арабо-берберська армія (немає точних даних ні про її чисельність, ані про співвідношення між арабами та берберами) у квітні 711 року переправилася через протоку між Африкою та Європою, яку пізніше назвали на честь ймовірного командира цього війська Таріка ібн Зіяда (Гібралтар – це спотворене з арабської “гора Таріка”).
Місцеві мешканці не одразу зрозуміли, що відбувається, адже курсування кораблів у тій місцевості було звичним. А Родеріх тоді був зайнятий важливішими справами – він воював із дітьми Вітіци та вірними їм вельможами на півночі півострова, у Васконії – країні баскського племені. Дізнавшись про вторгнення, Родеріх припинив кампанію і кинувся назустріч інтервентам. Вестготи так і не змогли об’єднатися перед обличчям арабської загрози. Натомість араби, розгромивши Родеріха, продовжували отримувати підкріплення з Африки, і вже у 712 році здобули колишню столицю вестготів – місто Толедо.
Історичний іспанський герб у Толедо Фото: Pexels
У наступні роки маври (так у Європі тоді називали арабів) заволоділи усім Іберійським півостровом і рушили далі на територію сучасної Франції. Там їх аж у 721 році неподалік Тулузи зумів розгромити правитель Аквітанії Одо Великий. Це стало першою серйозною поразкою арабів за десятиліття їхнього перебування в Європі. Ще через понад десять років у битві при Пуатьє арабське військо розгромив фактичний правитель племен франків, майордом Нейстрії та Австразії Карл Мартел.
Сучасні інтерпретації
Ці битви тривалий час вважалися переломним моментом в історичній науці, що поклав край просуванню арабів до Європи та започаткував Реконкісту – визволення Іспанії від арабського панування. Однак, насправді все значно складніше. І значну роль тут відіграють формулювання, якими часто нехтують у популярній історичній публіцистиці.
Альгамбра — колишня резиденція емірів династії Насрідів, правителів Гранадського емірату Фото: Pexels
Альгамбра — колишня резиденція емірів династії Насрідів, правителів Гранадського емірату Фото: Pexels
Альгамбра — колишня резиденція емірів династії Насрідів, правителів Гранадського емірату Фото: Pexels
Сам термін “Іспанія” – це назва римської провінції, що виникла ще до нашої ери. Після розпаду імперії провінцію захопили вестготські племена. Королівство – це вже сучасна назва, а фактично це був союз войовничих племен, яким так і не вдалося створити справжню ефективну державу на руїнах римської провінції. При цьому вестготи жорстоко підкорили місцеве кельтське та іберійське населення (звідси й назва півострова ще з часів Риму), яке змінило одного гнобителя на іншого, більш дикого та жорстокого. Тому місцеві жителі сприйняли прихід арабо-берберського війська не як вторгнення окупантів, а як зміну одних завойовників на інших. Причому, більш цивілізованих. Подібним чином, за понад три століття до того, наші предки, давні слов’яни, позбулися вестготського правління. Для цього вони об’єдналися з гунами, які встановили на цих землях справжнісінькі “темні віки”.
Арабська цивілізація в Європі
Натомість на Іберійському півострові араби встановили щось на кшталт високої цивілізації, “золотого віку”. Річ у тім, що після епохи жорстоких завоювань араби на захоплених землях сформували держави, які увібрали найкращі традиції зруйнованих попередників – Римської та Перської імперій. До середини VIII століття від Аральського моря та Індійського океану на сході до Атлантичного узбережжя сучасних Португалії та Марокко на заході простягалася імперія Омейядів – арабський халіфат зі столицею в Дамаску. У 750 році в цій державі стався переворот – владу захопили Аббасиди, які вбили майже всіх чоловіків з роду Омейядів. Лише один принц, Абд ар-Рахман, зумів втекти через усю Африку до провінції Аль-Андалус (так араби назвали завойований ними Іберійський півострів), де проголосив себе єдиним законним правителем халіфату. Це був своєрідний середньовічний Тайвань по-арабськи.
Важливо Змінитися або загинути: чому з карти світу зникла Візантія
У 763 році Аббасиди відправили каральну експедицію до Аль-Андалусу, яка зазнала повної поразки. Після цього Аббасидський халіфат, столиця якого перемістилася до Багдада, більше ніколи не намагався підкорити Аль-Андалус силою. Натомість у 929 році нащадок Абд ар-Рахмана I, його тезка Абд ар-Рахман III, офіційно проголосив себе халіфом, тобто світським і духовним володарем усього мусульманського світу. Він, так само як “імператор” у християнському світі, мав би бути лише одним, але життя, як це часто буває, виявилося різноманітнішим. Створена держава увійшла в історію як Кордовський халіфат, і вона справді боролася за цивілізаційну першість у мусульманському світі.
X-XII століття – це час остаточної деградації Східної Римської імперії. Саме тоді від неї цивілізаційну першість у християнському світі намагалася перехопити Київська держава, яка теж знаходилася на околиці Європи. Центр континенту тоді продовжував існувати у постварварському світі, де набагато ймовірніше можна було зустріти фортецю, а не університет, а дорогою можна було швидше натрапити на розбійників, ніж на корчму. А от на Іберійському півострові все було інакше. Кордовський халіфат став одним із небагатьох у тогочасному світі центрів розвитку освіти, культури та науки.
Канонічні червоно-білі арки мечеті в Кордові – історична ознака міста Фото: Pexels
Саме до Іберійського півострова з усього арабського світу з’їжджалися поети, письменники, філософи, теологи, архітектори та інші інтелектуали. Кордовський халіфат розростався містами, які зводилися найкращими арабськими архітекторами за провідними на той час стандартами естетики, санітарії та, врешті, зручності. Арабські культурні пам’ятки досі прикрашають сучасну Іспанію, особливо її південь – де влада арабів трималася до кінця середньовіччя.
Чи була взагалі Реконкіста
Попри те, що 721 рік вважають офіційним початком Реконкісти – це все ж романтичне перебільшення, яке має мало спільного з об’єктивною реальністю. Як такої безперервної війни, що тривала протягом восьми століть, насправді не було. Це міф романтичної доби XIX століття, коли інтелектуали схилялися до романтизації та ідеалізації всього, що було в далекому минулому. А за часів націоналістичної диктатури генералісимуса Франциско Франко він лише посилився.
Насправді мала місце серія постійних війн, які чергувалися досить тривалими періодами миру та співпраці. Так, маврів з Іберійського півострова намагався витіснити перший Західний імператор середньовіччя Карл Великий. Після його смерті європейцям було не до того, і боротьба активізувалася в XI столітті з розпадом Кордовського халіфату. Тоді, зокрема, арабам вдалося відвоювати давню вестготську столицю – місто Толедо (1085 рік – після понад трьохсотрічного володіння арабами).
Важливо Вікінги чи Колумб? Скільки разів відкривали Америку
Цікавий факт, який яскраво характеризує всю реальну Реконкісту. Найвідоміший епічний герой цього періоду, Родріго Діас на прізвисько Сід, воював як проти арабів, так і пліч-о-пліч з ними, залежно від кон’юнктури, що складалася в конкретний історичний момент.
Загалом Реконкісту можна схарактеризувати як гру у піддавки. Розрізнені лицарі воювали з не менш розрізненими арабськими еміратами (так, у середньовіччі арабські емірати були на берегах Атлантичного, а не Індійського океану). Найінтенсивніший період Реконкісти припав саме на час після розпаду Кордовського халіфату в XI столітті. До того близько трьох століть на півострові панувала відносна стабільність, адже ніхто не міг порушити статус-кво.
Арабська спадщина
Арабське панування в Іспанії, яке тривало до самого кінця середньовіччя у 1492 році, стало унікальним та цікавим явищем європейської та світової цивілізації. Саме падіння Гранади звільнило сили та ресурси для експедиції до Індії, що призвело до випадкового відкриття Америки. Це сталося не без залучення наукових знань, залишених арабами. Тобто сама Реконкіста, яка формально тривала майже все середньовіччя, своїм завершенням спричинила теоретичний перехід до Нового часу. Тепер настав час Конкісти, але це вже зовсім інша історія.
Падіння Гранади звільнило сили та ресурси для експедиції до Індії, що призвело до випадкового відкриття Америки Фото: Pexels
Спостерігаючи за подіями понад п’ятсотлітньої давності в ретроспективі, ми можемо побачити своєрідний розвиток цивілізації у вакуумі. Як вона зародилася на зовсім нових землях, розвинулася та зникла. І наскільки безслідно (насправді ні) може зникнути ціла вагома цивілізація. Попри системну роботу та зусилля, спрямовані на викорінення з культури народу пам’яті про арабське панування – зокрема, з цією метою в Іспанії було створено інквізицію – все ж викорчувати з корінням високорозвинену цивілізацію, яка існувала протягом восьми століть, виявилося неможливим.
Погляд з XXI сторіччя: чи існує “ностальгія за халіфатом”
З погляду теоретичної науки все просто: араби прийшли на територію сучасної Іспанії у 711 році і були вигнані звідти у 1492 році. Але на практиці арабські держави проіснували на території півострова значно довше, ніж нині існує Іспанське королівство, яке не має жодного реального відношення до ранньосередньовічної держави вестготів. І хто знає, що чекає на Іспанію в умовах геополітичної турбулентності XXI століття. Чи заявить, наприклад, Марокко про свої права на “споконвічні землі”, коли Іспанія опиниться поза безпековою парасолькою ядерних держав? Чи не заявлять уже наявні на території Іспанії араби, що ці землі належать їм по праву, адже вестготів більше немає, а араби володіли цими землями довше, ніж сучасне королівство? Це питання, відповіді на які дасть лише історія.
Цікавим є порівняння історичного досвіду обох європейських фронтирів. Скільки спільного є в ранньосередньовічній історії Іспанії та України: легендарні постаті, боротьба з ворогами, підкорення та витіснення завойовників. Дослідивши особливості арабського завоювання Іспанії, ми можемо порівняти це з нашою історією (здебільшого “білі плями”) та отримати чимало відповідей на питання, що турбують нас щодо різних інтерпретацій нашої ранньої історії.