Чому Китай обирає дипломатію замість сили
Активізація військових дій Сполучених Штатів Америки проти Ісламської Республіки Іран та відновлення бойових зіткнень у Перській затоці загострюють питання щодо союзників та потенційних учасників конфлікту. Чи може такий потужний гравець, як Китай, стати на бік Тегерана, і чи вигідна Пекіну військова участь у подіях в Ірані та Венесуелі з точки зору стратегії, економіки та геополітики?
СТРАТЕГІЧНИЙ АСПЕКТ
Зростання геополітичного, економічного та військового потенціалу Китаю все частіше викликає обговорення щодо готовності Пекіна застосовувати силові методи для відстоювання своїх інтересів за кордоном. На відміну від традиційних великих держав, які нерідко вдавалися до військових інтервенцій для забезпечення доступу до ресурсів, підтримки союзників чи захисту власних активів, Китай демонструє помітно стриманіший підхід.
Поясненням відмови Китаю від використання військової сили в Ірані та Венесуелі є поєднання стратегічних, економічних та воєнно-політичних чинників, що, у свою чергу, випливає зі стратегії, спрямованої на формування нового світового порядку під лідерством КНР.
Ключовим елементом сучасної зовнішньої політики Китайської Народної Республіки є глобальна концепція «Спільнота єдиної долі людства», проголошена Сі Цзіньпіном у 2013 році. Вона передбачає просування нового міжнародного порядку, заснованого на мирному розвитку, взаємовигідній співпраці та відмові від політики сили. Ця концепція також є фундаментом для більшості сучасних міжнародних ініціатив Пекіна.
У Білій книзі Державної ради КНР «Глобальна спільнота спільного майбутнього: пропозиції та дії Китаю» (2023) підкреслюється, що Китай веде незалежну мирну зовнішню політику, протидіє гегемонізму, дотримується принципу невтручання у внутрішні справи інших країн і не прагне до експансії.
Логічним продовженням глобальної концепції виступають економічна ініціатива «Один пояс, один шлях», а також Ініціативи глобального розвитку, глобальної безпеки, глобальної цивілізації та глобального управління. Понад 150 держав та більше ніж 30 міжнародних організацій уклали угоди про співпрацю з КНР у рамках ініціативи «Один пояс, один шлях».
Фото: ШІ
Поступово підходи Китаю здобули підтримку й на міжнародному рівні. У 2016 році члени Організації Об’єднаних Націй одноголосно підтримали включення ініціативи «Один пояс, один шлях» до резолюції, прийнятої 71-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН. У 2017 році окремі положення концепції «Спільнота єдиної долі людства» були враховані в резолюції ООН щодо Нового партнерства задля розвитку Африки (NEPAD). Крім того, особливої уваги заслуговує резолюція Ради Безпеки ООН 2344 про сприяння миру та стабільності в Афганістані. Вона містить принципи «Глобальна спільнота спільного майбутнього: пропозиції та дії Китаю» та закликає до поглиблення регіонального економічного співробітництва, зокрема в межах ініціативи «Один пояс, один шлях».
Водночас Китай послідовно зміцнює свій вплив у самій системі ООН. У 2000 році його внесок до регулярного бюджету ООН становив менше ніж 1%, а станом на 2025 рік він зріс до 20%, що зробило КНР другим за величиною донором після Сполучених Штатів. Аналогічно збільшилася і частка китайського фінансування миротворчих операцій.
На думку американського Аналітичного центру Стімсона, Пекін дедалі активніше використовує ООН для просування власних стратегічних інтересів, посилюючи свою присутність у керівних структурах Організації та впливаючи на формування її бюджетної політики.
Стратегічна мета Китаю полягає в поступовому формуванні міжнародного порядку, в якому він займатиме провідне місце. Досягнення цієї мети пов’язується з 2049 роком – сторіччям заснування Китайської Народної Республіки та визначеним терміном реалізації концепції «Великого відродження китайської нації». Пекін зацікавлений у збереженні іміджу держави, яка дотримується міжнародного права, відкидає політику застосування сили та сприяє врегулюванню конфліктів дипломатичними шляхами. Відкрита силова підтримка Ірану чи Венесуели суперечила б цьому образу та поставила б під сумнів принципи, які Китай послідовно пропагує на міжнародній арені.
ЕКОНОМІЧНА ОБҐРУНТОВАНІСТЬ
Іран та Венесуела входять до числа найбільших нафтових держав світу. Венесуела володіє найбільшими підтвердженими запасами нафти – приблизно 303 млрд барелів, тоді як Іран із показником 208 млрд барелів посідає третє місце у світі. Разом вони концентрують близько 30% світових підтверджених запасів нафти.
Венесуела / Фото: PDVSA
Енергетичні ресурси є основою торговельних відносин Китаю з обома країнами. Щодо Ірану, то понад 75% фактичного двостороннього товарообігу у 2025 році становив експорт нафти до КНР. Для Венесуели понад дві третини офіційного китайського імпорту також припадало на нафту і нафтопродукти, хоча реальна частка, ймовірно, є ще вищою через приховування походження певних вантажів.
Однак для самого Китаю імпорт нафти з цих країн не є критично важливим. Венесуела забезпечує лише приблизно 4%, а Іран – близько 13,4% китайського імпорту. Навіть повна втрата цих поставок не стала б катастрофічною. Станом на лютий 2025 року Китай мав стратегічні запаси понад 1 млрд барелів, що еквівалентно більш ніж 100 дням імпорту. Крім того, за необхідності він може переорієнтувати закупівлі на інших постачальників, зокрема Саудівську Аравію та Російську Федерацію.
Водночас військова підтримка Ірану чи Венесуели могла б спровокувати різке погіршення відносин зі Сполученими Штатами. Для китайської економіки це означало б значно більші втрати, ніж потенційне скорочення імпорту нафти, адже Сполучені Штати залишаються одним із ключових торговельних партнерів КНР.
Саме тому з економічного погляду військове втручання не відповідало б інтересам Пекіна. Його потенційна вартість була б значно вищою за можливі вигоди від захисту поставок енергоносіїв.
ВІЙСЬКОВІ ОБМЕЖЕННЯ
Попри стрімке нарощування військової потужності, Китай поки що не володіє можливостями для проєктування своєї військової сили в інших куточках світу.
Сі Цзіньпін / Фото: АА
Після приходу до влади Сі Цзіньпіна Пекін поступово відмовився від стратегії Ден Сяопіна, яка закликала «приховувати можливості та чекати свого часу». Це проявилося не лише у пропагуванні глобальних політичних ініціатив, а й у демонстрації військової сили, зокрема під час масштабних парадів 2019 та 2025 років.
З 2006 року оборонний бюджет КНР стабільно зростає і у 2026 році досяг 282 млрд доларів США. За оцінками міністерства оборони США та Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) стала найбільшою та найкраще оснащеною армією Індо-Тихоокеанського регіону.
Військово-морські сили НВАК мають найбільший корабельний склад у світі. Однак, незважаючи на експлуатацію трьох авіаносців (з неядерними енергетичними установками), їхні можливості з проєктування сили залишаються регіональними. Найновіший авіаносець «Фуцзянь» має запас ходу приблизно 10 тис. морських миль, тоді як «Шаньдун» і «Ляонін» – близько 3,85 тис.
Відстань від Китаю до узбережжя Ірану становить майже 6,5 тис. морських миль, а до Венесуели – приблизно 11,5 тис. морських миль. Відстань та відсутність розгалуженої мережі пунктів матеріально-технічного забезпечення унеможливлюють ефективне використання Китаєм ВМС НВАК біля берегів відповідних країн.
Окремим стримувальним чинником є й китайське законодавство. Воно не передбачає використання НВАК для захисту союзних чи дружніх держав. Основне призначення збройних сил визначено як захист державного суверенітету, безпеки та інтересів розвитку КНР, що залишає голові КНР стратегічну гнучкість у використанні військової сили.
Офіційна військова доктрина Китаю декларує оборонний характер. У Білій книзі «Воєнна стратегія Китаю» (2015) закріплено принцип: «Ми не нападемо, якщо не нападуть на нас, але обов’язково відповімо, якщо нападуть».
Подальші нормативні документи дещо конкретизували перелік завдань НВАК. Біла книга «Національна оборона Китаю в нову епоху» (2019), Закон КНР «Про національну оборону» (2021) та «Положення про військові дії невоєнного характеру» (2022) допускають використання армії для захисту морських шляхів сполучення, евакуації громадян, гуманітарних місій, ескортування суден, миротворчих операцій та інших невоєнних заходів, пов’язаних із захистом інтересів розвитку Китаю.
Серафим Сич, експерт із зовнішньополітичних питань Центру Разумкова, спеціально для Укрінформу
Перше фото: АА