Для багатьох націй, окрім офіційного гімну, існує ще один, неофіційний, духовний. Україна також має такий твір. Це «Молитва за Україну»
Нещодавно у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт постанови про офіційне визнання «Молитви за Україну» («Боже великий, єдиний…») духовним гімном України. Таке рішення лише закріпить те, що давно стало невід’ємною частиною українського життя. Вже багато років «Молитва…» лунає у храмах і на державних урочистостях, у моменти скорботи та піднесення, а від цього року її значення підкреслює ще й Національний день молитви за Україну, встановлений 24 лютого – день початку повномасштабного російського вторгнення.
Історія цього твору – це значно більше, ніж історія одного вірша, пісні, хорової композиції. Це історія молитви, яка пережила своїх творців, імперії, заборони й війни та залишається актуальною й сьогодні.
ЗАСТУПНИЦТВО ВИСОКОГО ПОЧУТТЯ
Хор Г.Г. Верьовки досить часто виконує «Молитву…» під час урочистих і святкових подій. Фото: Г.І. Салай. ЦДАЕА. ЦФТ-009840.
Безперечно, «Молитва за Україну» Кониського та Лисенка – це твір, сповнений глибоких почуттів. Однак сьогодні слово “пафос” часто має негативне забарвлення: щось помпезне, нерідко фальшиве й порожнє. Після тривалої “інтоксикації” радянськими гаслами, а до того – імперськими, ми звикли з недовірою ставитися до високих слів та ідеалів, виставлених на показ.
Проте давньогрецьке “pathos” означало зовсім інше: пристрасть, душевне хвилювання, піднесення. Пафос народжується там, де слово здатне глибоко зворушити, надихнути, підняти людину над буденністю. І проблема нашого часу, мабуть, полягає не стільки у свідомому відкиданні високого й урочистого слова, скільки у нашій втомі від нього.
Більше того, сам по собі пафос не завжди ефективний. Арістотель недаремно ставив поруч із ним етос та логос – довіру до мовця та силу доказів. Звісно, в епоху фейків, симулякрів та загальної недовіри існує певна складність як з логосом, так і з етосом. Здається, ніби Арістотель програв, а перемогли кініки (філософський напрям, який стверджує, що справжнє щастя не залежить від зовнішніх благ, – ред.). Але час від часу трапляються моменти, коли розумієш: не все так безнадійно для пафосу, як здається.
«МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ» У ХХІ СТОЛІТТІ. СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦЯ
Це сталося в Києві наприкінці серпня 2022 року – у перший рік повномасштабної війни. Був похмурий дощовий день. Мокре, іржаве листя каштанів; відчуття наближення осені. Тролейбус №8 повільно прямував із центру до Севастопольської площі. У салоні було дещо душно і досить людно: молодь, літні люди, кілька дітей, двоє військових. Хтось був у телефоні, хтось тихо розмовляв між собою. На душі було тривожно і важко – наслідок російських обстрілів та невтішних новин. Раптом щось сталося. Від передніх дверей салоном повільно йшов місцевий безхатько, якого в районі багато хто знав. Чоловік років сорока, з густим чорним волоссям та бородою, босий, одягнений бідно, але охайно. Він чимось нагадував Діогена з відомої картині Хосе де Рібери. В руці – одноразовий паперовий стаканчик з-під кави… Але що це? Він декламує якийсь вірш?… Так, і, що за вірш – «Молитву за Україну» Кониського: «Боже великий, єдиний…»! Він промовляв текст доволі голосно, з почуттям, але не надмірно, а саме так, як годиться – вправно балансуючи між високою патетикою, наполегливим, ревним благанням – майже вимогою – й інтимним вираженням душі. Поступово він просувався салоном і декламував. Усі завмерли й спрямували погляди на нього. Спостерігали за ним, за кожним вимовленим ним рядком, наче за канатохідцем над прірвою. І кожне слово, промовлене цим дивним безхатьком, який перестав бути безхатьком, що опинився на соціальному дні, а став одним із нас – рівним серед рівних цієї тимчасової тролейбусної громади – відгукувалося в розумі та серці. Диво та й годі! Не крик, не п’яний скандал з лайкою, а «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» в салоні київського тролейбуса. Відчувалося якесь містичне єднання людей, зібраних волею випадку – так само, як відчувається єднання під час спільної молитви в храмі – «Символу віри» чи «Отче наш…», або як гуртом, до мурашок по шкірі, колись співали український гімн на Майдані. Щоправда, тут – камерніше.
Дійшовши до задніх дверей, чоловік замовк. Хтось кидав йому гроші в картонний стаканчик. Хтось аплодував. Хтось не втримався і заплакав. Так це було несподівано і так… своєчасно і щиро. А потім була зупинка. Диво скінчилося. Усі вийшли, але вийшли – ніби ошляхетнені, натхненні. І клята війна на мить знітилася і відступила.
Дивовижно, думалося мені: ось так, написані в далекому ХІХ столітті рядки й у ХХІ столітті залишилися не пам’яткою літератури і музики, а справді живою молитвою.
ХТО Ж ТАКИЙ ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ?
Якщо Микола Лисенко, автор музики до «Молитви за Україну», відомий добре, то ім’я автора слів Олександра Кониського – менш відоме. Коли нещодавно в Києві вулицю Тургенівську перейменували на його честь, дехто дивувався: а хто це такий? Між тим, Кониський – унікальна постать. Він – не тільки громадський діяч, письменник, один із перших шевченкознавців (написав двотомну біографію Шевченка), але й невтомний проповідник ідей українства в часи, коли України як незалежної держави ще й близько не було на політичній мапі світу – вона існувала, поділена між імперіями: Російською та Австро-Угорською. Український громадсько-політичний діяч, науковець Олександр Лотоцький слушно зазначав: «Можна любити Україну так, як її любив Кониський, але більше, ніж він – любити не можна».
Олександр Кониський, 1890-ті роки. Фото: Національний музей історії України.
Кониський був одним із перших, хто висловив ідею єдиної соборної України і «показав шлях наддніпрянцям на Галичину». Ось що з цього приводу писав Сергій Єфремов: «Власне з Кониського слід починати історію тісного єднання двох частин української землі, розділених кордоном, бо хоч зв’язки існували й раніше, то лише спорадичні та між окремими людьми, Кониський же зробив ці зв’язки постійними та систематичними, а отже – міцними». Примітно, що саме 1885 року – року появи «Боже великий, єдиний…» – відбулися перші переговори між наддніпрянцями та галичанами щодо подальшої спільної української долі. Це були перші кроки, задовго до підписання Акта Злуки у січні 1919-го.
Російський царат пильно стежив за Кониським. За ним спостерігали, на нього писали доноси, він не уникнув і заслання. У 1861 році ІІІ відділ закидав йому, що «…Конисский увлекается любовью к Малороссии и мечтает о восстановлении ее независимости». Тут варто звернути увагу на фразу про «восстановление независимости» – тобто, українська незалежність таки існувала, але її було втрачено, про що прямо писали царські чиновники. Для громадського діяча подібні звинувачення не були несподіванкою, і в листі до товариша він писав: «Почалося слідство… Силуються звести мене, та, може, правда переможе кривду. А хто його знає. У нас уміють з білого робити чорне. Мене не здивують вони ніякою неправдою… Занедбали москалі наш край. Знівечили наші ради голосні, а звели незрозуміле письмо. Щоб воно їм випадково випало».
ЯК З’ЯВИЛАСЯ «МОЛИТВА…»
Влітку 1884 року вже був написаний текст, і музика до нього. 48-річний Олександр Кониський приїхав до Львова. Саме тоді у Львівській духовній семінарії готували до видання збірник українських пісень «Кобзар» і звернулися через Кониського до Миколи Лисенка з проханням надіслати свої твори. Кониський, користуючись нагодою, відповів, що написав «Молитву українських дітей», а Лисенко створив до неї музику. У першій редакції твір мав назву «Дитячий гімн» (для 2-голосного хору).
Микола Лисенко. Фото: Національний музей історії України.
Створювався він Лисенком як ранкова щоденна молитва для школярів Галичини і був присвячений 25-літтю творчості Олександра Кониського.
Видати твір на Наддніпрянщині, яка належала тоді до Російської імперії, було неможливо через Емський указ, що забороняв українське слово, тому автор тексту сподівався надрукувати його в Галичині й поширити серед школярів та селян. Рукопис з нотами він надіслав Володимиру Шухевичу – відомому і шанованому галицькому священнику (дідові майбутнього очільника УПА Романа Шухевича), попросивши видати його якомога дешевше, а прибуток спрямувати на видання «Кобзаря». Шухевич та композитор Анатоль Вахнянин високо оцінили композицію, але делікатно зауважили, що вона занадто складна для дитячого виконання.
Невдовзі автори врахували зауваження та побажання, переробили музичну редакцію, відмовилися від дитячого призначення й адаптували твір для жіночого хору. На початку червня 1885 року «Молитву» надрукували у Львові. На Наддніпрянщині царська цензура оперативно її заборонила: «Безусловно запретить. 8 января 1886 г. С.-Пб.».
Вперше Молитва прозвучала 2 серпня 1885 року в Тернополі на літературно-музичному вечорі за участю львівських студентів. Іван Франко високо оцінив твір, висловивши сподівання, що він широко пошириться серед українців і сприятиме пробудженню національного духу та любові до «цілої, великої і неділимої Русі-України». Серед перших виконавиць Молитви була юна, 13-річна Соломія Крушельницька разом із сестрами. Вони виступали на вечорі, присвяченому пам’яті знакової для всіх українців постаті – Миколи Костомарова, який помер у квітні 1885 року в Санкт-Петербурзі.
Соломія Крушельницька в юності. Фото/Меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові.
Так розпочалося життя твору, який і донині залишається однією з найвідоміших духовних та патріотичних пісень України.
ЯК «МОЛИТВУ» ПРОТЯГОМ СТОЛІТТЯ ПЕРЕДАВАЛИ З РУК В РУКИ
Через кілька десятиліть в аранжуванні Кирила Стеценка та Олександра Кошиця твір набув особливо піднесеного звучання й став, по суті, духовним гімном УНР. Тоді ж він, власне, й отримав сучасну назву «Молитва за Україну». На хвилі національного піднесення його тисячоголосо виконували великі українські хори під час державних урочистостей і народних зібрань у Галичині та Наддніпрянщині.
Саме Олександр Кошиць замінив початковий рядок Кониського «…молимось, Боже єдиний, Русь-Україну храни» на «…нам Україну храни». Ця редакція стала класичною. Як диригент Української республіканської капели, Кошиць популяризував «Молитву за Україну» під час знаменитого світового турне, завдяки чому вона стала для світу одним із символів України та української духовності.
Після поразки УНР «Молитва за Україну» подекуди ще лунала в Україні приблизно до кінця 1920-х років. Відомо, що її виконували під час Соборів Української автокефальної православної церкви 1921 і 1927 років у Софії Київській. На початку 1930-х радянська влада заборонила твір як прояв «українського буржуазного націоналізму».
Натомість «Молитва…» збереглася в українській діаспорі – у Канаді, США, Франції, Австралії та інших країнах. Після проголошення незалежності у 1991-му вона повернулася в Україну, ставши, нарешті, її духовним гімном. У 1992 році «Боже великий, єдиний…» було обрано гімном новоствореного Київського патріархату, а сьогодні молитва звучить після недільних і святкових богослужінь у більшості українських християнських церков.
У репертуарі хору «Гомін» теж є «Молитва за Україну». Фото: lvivconcert.house.
ФЕНОМЕН ДУХОВНОГО ГІМНУ
У багатьох народів поряд із державним гімном існує ще один музичний твір – духовний або неофіційний гімн, який концентрує історичну пам’ять, цінності та самоусвідомлення нації. Подібні приклади знаходимо в Естонії, США, Венесуелі, Кореї та інших країнах. В Естонії таким символом є пісня «Mu isamaa on minu arm» («Моя Батьківщина – моя любов»). Вона слугувала національним символом опору і зараз виконується на Співочих святах з не меншим трепетом, ніж головний гімн. У США під час важливих подій часто виконують «America The Beautiful» чи «Lift Every Voice and Sing» (відомий як гімн афроамериканців). Пісня «Alma Llanera» («Душа рівнин») вважається неофіційним другим гімном Венесуели.
Слова «Молитви за України», викарбувані на постаменті до 20-річчя незалежності України. Фото: Wikipedia.
Духовний гімн країни – це своєрідний код нації. У ньому – відповідь на запитання «Хто ми є?». Тож порівняння «Молитви за Україну» з російською «Молитвой русских», яку згодом замінив монархічний гімн «Боже, царя храни», красномовно показує різницю між двома ментальними та культурними традиціями. Український хоровий твір – це молитва за народ і державу, за Україну, якій просять у Бога «волі, світла, щастя й любові». Натомість «Боже, царя храни» – молитва підданих за монарха, який виступає посередником між народом і Богом. Показними є й ключові образи цього твору: «смирение», «терпение», «страх», «сила», «враги». Змінювалися державний лад, прапори й офіційні гімни – від імперського до радянського, а потім сучасного російського, – але культ сильної, до свавілля, влади та великодержавна ідея залишалися незмінними. Власне, це не стільки молитва, скільки “найвищий” наказ, спущений зверху. Натомість «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» – це справді молитва, яку можна проспівати хором на державних урочистостях у Верховній Раді або промовити соло у міському тролейбусі. І її слова, з пафосом чи без нього, все одно щемливо відгукуватимуться в серці.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото ілюстративне. Укрінформ.