Засуджені працевлаштовані, відвідують заняття з трудової та патріотичної тематики та сумують за втраченими домівками, подібно до всіх вимушених переселенців.
Засуджені, згідно з рішенням суду. Вони просять не називати їхні прізвища та приховувати їхні обличчя. Одна жінка одразу ж додає: “Хоча мене все одно впізнають ті, хто знає особисто, але хай вже так буде”. Їхні історії, здається, дуже схожі: робота у фейкових структурах, створених окупантами, переїзд до обласного центру, згодом слідство, суд та вирок – і от спроба почати своє життя з нуля, відмічаючись у фахівця.
Ми зустрічаємося в центрі міста в спекотний день. Четверо моїх співрозмовників – серед інших засуджених, які прийшли за викликом Центру пробації. Сьогодні – спільний із комунальниками захід з упорядкування набережної. Робота на спільне благо – один з елементів соціально-виховної роботи.
Кожен наголошує, що не переховувався від правоохоронних органів. Про те, чому пішли на співпрацю із загарбниками, чи шкодують про скоєне та як змінилися стосунки з близькими та знайомими, засуджені розповіли кореспондентці Укрінформу.
ВІКТОРІЯ З ВОУВЧАНСЬКА: ДЕСЯТЬ ДНІВ ПРИБИРАЛА ТЕРИТОРІЮ
“Звісно, ніхто не очікував війни. Напередодні, як завжди, збиралися на роботу. Вранці прокинулися – все, місто захоплене. Дуже було страшно. Зайвий раз на вулицю не виходили”, – починає Вікторія, яка отримала вирок суду у 2024-му.
Вона протягом 37 років працювала у газовому господарстві – на різних посадах.
“Може б, і досі там працювала, – з гіркою посмішкою говорить Вікторія. – У серпні 2022 року я, виходить, припустилася помилки: вийшла на роботу за окупаційної влади. Ніхто мене не викликав. Просто по місту поширилися чутки, що нібито підприємство відновить роботу. До того просто сиділа вдома – без грошей. Ми з чоловіком мешкали у багатоповерхівці, не мали городу, якихось запасів. Було б кращим становище, то й не вийшла б на ту роботу”.
За її словами, разом з іншими людьми працювала 10–12 днів.
“За весь цей час було лише прибирання території та кабінетів”, – наголошує Вікторія.
Після звільнення Вовчанська почали обстрілювати, тож жінка з рідними зрештою виїхала до Харкова й орендує у знайомих житло.
Про кримінальне провадження вона дізналася вже перебуваючи в обласному центрі.
“Мені подзвонили, викликали до слідчого, згодом оголосили підозру, потім вирок. Я не маю права протягом десяти років обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування. Кожні три місяці відмічаюся в Центрі пробації. Поки що все з цим нормально. Фахівці добре ставляться, роз’яснюють усе”, – каже жінка.
На запитання про співмірність покарання з її вчинком, обґрунтування обвинувачення та взагалі судовий розгляд відповідати не хоче.
Лише каже: “Так сталося вже… Нічого не виправиш. Відбуватиму своє покарання. Я тут, нікуди не виїжджаю. Будемо жити далі”.
Деякі її колеги теж отримали вироки.
Нині жінка готує документи, щоб оформити пенсію.
“Сподіваємося на краще… Додому вже не повернемося – нашого міста зовсім немає. Підтримую зв’язок із колишніми сусідами. Кожного разу говоримо по телефону – і плачемо. Тому що одне в голові: що буде далі? Надіємося на Перемогу, щоб хоч стало тихо. Бо кожного дня під обстрілами – і були, і тепер”.
ТЕТЯНА З КУП’ЯНЩИНИ: ВІДКРИЛА ЗАКЛАДИ ОСВІТИ В ОКУПАЦІЇ
Тетяна родом з одного зі сіл у Куп’янському районі. Працювала вчителькою, потім протягом 13 років – вихователькою в дитсадку, а за рік до повномасштабного вторгнення працевлаштувалася у відділ освіти своєї громади на посаду головного спеціаліста. Згадує: останню офіційну зарплатню отримала у квітні 2022-го. Надалі доходів не мала, а ціни на захоплених територіях підскочили в багато разів. Для виїзду з окупації теж потрібна була чимала сума, наголошує жінка.
“Сестра мого чоловіка, яка вивозила людей, зникла безвісти. Вона таксувала, підірвалася у травні (2022-го, – ред.) десь у Шевченковому (селище у Куп’янському районі, – ред.). Здавали ДНК її батьки, досі нема ніякої інформації. От як було кудись їхати? Ні грошей на виїзд, і ще й страшно після такого – чи проїдеш по тій трасі, чи ні”, – пояснює Тетяна.
Зрештою вона вирішила вийти на роботу.
“Я не отримувала нічого, батьки – пенсіонери, пенсії на Укрпошті, це відпало. Усе. Це було вимушено (співпраця, – ред.), тому що треба було за щось жити. Так, ми отримали зарплату в рублях. Знаєте, у нас була така фраза: “Хай заплатять людям, замість того щоб витратити ці кошти на зброю”. Ви прийшли – ми вас не запрошували. Ми не просили наших, щоб вони нас там кинули… А потім звинувачувати… Справа про колабораціонізм відкрита у 2024 році. Я нікуди не виїздила, не ховалася, номер телефону не змінювала”, – говорить Тетяна.
Два роки тому їй оголосили вирок, за яким заборонено обіймати посади в органах влади та місцевого самоврядування протягом 13 років.
Тетяна показує своє зруйноване село
“Я ж цілий головний спеціаліст – ви що! – іронізує жінка. – Так, є факт (колабораційної діяльності, – ред.). А скажіть – які наслідки? Кому я нашкодила? Ми ж нічого не робили. Працювали з документацією. Бази даних – та в них доступ був до них і без нас (працівників відділу освіти, – ред.). Ну, вибачте, батьки вели дітей у школу, бо 1 вересня, бо треба вчитися. А питання – хто навчатиме? Російські вчителі? То хай краще наші, які знають батьків і дітей”.
У відділі освіти утвореної окупантами “тимчасової адміністрації Харківської області”, яка базувалася в Куп’янську, Тетяна працювала менше ніж два місяці. У цей час українські вчителі їздили на “навчання” на територію Росії.
“Усе відбувалося для галочки, сама показуха. Що от – “ми зробили”. Тільки що вони зробили? Усе на українській базі. А те “перенавчання”… Так, їздили наші вчителі. Російські колеги так само були в шоку від того, що відбувається”, – каже Тетяна.
У фахівця з пробації вона відмічається раз на три місяці й повністю змінила вид діяльності.
“Мешкаємо в родичів чоловіка, хоч би не платимо оренду. Працюю в кондитерському цеху. Колектив чудовий. Не приховую, що я – якби колаборант, я нікого не вбила, нікого не зрадила – абсолютно! Так, мені треба було виживати. І всі – і дівчата на роботі, і в прокуратурі, і в центрі пробації – ставляться з розумінням. Це життя, людина опинилася в такій ситуації. Жахливі образи я прочитала тільки в одному куп’янському телеграм-каналі. На мене вилили бруд, на інших. Це робить якась дуже-дуже погана людина”, – обурена Тетяна.
Жінка наголошує: понад усе хоче додому, та від її будинку залишилася тільки купа цегли.
“Це лівий берег Осколу. Усе зруйновано. А я думками – там: от сьогодні робила б оце, а завтра – оце…”, – зітхає Тетяна.
ВІТАЛІЙ З КУП’ЯНСЬКА: ОТРИМАВ «ПОСАДУ» У ВІДДІЛІ ЕКОЛОГІЇ
У перші місяці окупації в Куп’янську нічого взагалі не працювало.
“Дістати їжу – проблема. Для жителів багатоповерхівок, які без погребів, городів і якихось запасів, – ще більша. Наприкінці травня почали відкривати магазини. Але ціни були – космос! А ще окупаційна влада вирішила перевести всі розрахунки на рублі, яких ні в кого не було. З’являлися спекулянти, які міняли гривні на рублі за драконівським курсом, люди, що знімали готівку з карток за відсоток, який сягав 30%”, – згадує Віталій.
Крім того, у місті не було світла та води. Мешканці багатоповерхівок готували під під’їздами та збудували туалети у дворах.
“Ми занурилися в кам’яний вік… Повний кошмар. І кінця йому не було видно. Зв’язку із зовнішнім світом не мали. Люди були озлоблені – усі на всіх. І це нормальна реакція, вважаю. Коли тебе заганяють у такі рамки, і ти не можеш нічого зробити, – це впливає”, – пояснює чоловік.
Наприкінці липня 2022 року, прочитавши оголошення на будівлі міськради, він пішов влаштовуватися на роботу.
“Усе на словах було, хоч СБУ сказала, що моя заява на працевлаштування є, я її не бачив. Мені сказали: є така-то робота. І я погодився. Бо грошей не було ні на продукти, ні на ліки для дитини”, – розповідає Віталій.
Які саме посадові обов’язки виконував, чітко сказати не може.
“Вони самі не знали, що робити, понабирали людей – а далі? Спершу дали мені читати Кодекс України про адміністративні правопорушення, потім – земельний кодекс, кримінальний. Оце мав три книги. Прийшов, відсидів день до вечора. У міськраді світло було, у будинках – ні”, – описує свою роботу на окупантів Віталій.
Тривала вона місяць – Сили оборони звільнили Куп’янськ. Коли почалися обстріли, відразу виїхав з родиною до Харкова, зареєструвався як ВПО й за тиждень знайшов нову роботу, на якій працює вже три роки. Згодом мені зателефонував слідчий, я пішов на угоду з прокуратурою про визнання вини, тож суд відбувся за спрощеною процедурою.
“Є друзі, які змінили ставлення до вас через роботу на окупантів?” – запитую.
“Звісно, – протягує відповідь. – Рідний брат. Ми й так не в дуже хороших стосунках із ним були, а тепер він узагалі від мене відвернувся. Коли мені була потрібна допомога, – ось не так давно – не допоміг. На роботі не всі знають, що у мене судимість за такою статтею. Різне ставлення, я це приймаю. Хтось із розумінням ставиться, хтось…”
На запитання, чи шкодує про свій учинок, чи міг знайти інший вихід, відповідає: “Якби в мене було справжнє бажання з ними працювати, я б пішов відразу. А так – ми чекали, і дуже довго чекали (на звільнення, – ред.). Ми не знали, до чого готуватися. Літо минало, попереду – зима. Я батько, чоловік, відповідальний за родину. Потрібно було щось робити. Я розумів, що, можливо, будуть наслідки”.
ЛЮДМИЛА З КУП’ЯНЩИНИ: «СТАРОСТА, ЯКА СТАЛА ЗАВГОСПОМ»
Людмила була старостою в одному з населених пунктів Куп’янського району. За її словами, написала заяву на звільнення з посади, одначе згодом стала “завгоспом” у своєму селі.
“У тих умовах ти не розумієш – а як правильно вчинити? Магазини, аптеки закриті. Люди в шоку, у стресі, ліків немає, банкомати не працювали. Люди приходили і казали: не кидай нас. Інтернету не було, телебачення теж”, – починає розповідь Людмила.
За її словами, до їхнього населеного пункту російські військові зайшли 3 березня. Того дня вона та ще кілька людей прийшли до школи, щоб роздати жителям м’ясо.
“Місцевий фермер надав допомогу, хоч, будьмо щирі, на той момент іще сильно голодних не було. Ми зібралися в школі, чекали на машину зі свиньми, щоб порізати їх і на кухні працювати з м’ясом. І в цей час – рух, техніка. Ми зрозуміли, що це не наші. Вони заїхали, оточили нас, кричать: “Здавайтеся!”. Спитали, хто тут старший. Відповіла, що я, бо зібрала біля себе людей і відповідальна за них. На мене навели автомат. Окупація – це просто жах, нікому такого не бажаю”, – говорить Людмила.
За її словами, вона практично не мала справ з російськими загарбниками.
“Пекли хліб, роздавали олію, яку давав фермер. З усіма питаннями люди приходили… Зокрема, коли хтось помирав, а нічого не працювало в перші місяці, а треба поховати. Ми не розуміли, як нам фіксувати смерть, щоб потім, коли нас звільнять, все ж таки родичі отримали свідоцтво про смерть. Фіксували на телефон, рукописно… Хто це мав робити? Я вважаю, що всебічно допомагала людям. Майже місяць після звільнення не було фактично ніякої влади, і знову люди приходили до мене”, – каже колишня староста.
Наголошує: люди, які справді раділи приходу окупантів, виїхали разом із ними. Так, зокрема, вчинив голова громади, у яку входить село Людмили.
Після деокупації вона повернула на місця в приміщенні старостату стенди з українською символікою та прапори.
“Ми заховали все це у гаражі, де колись була техніка сільради. У яму оглядову склали та прикрили всяким мотлохом”, – пояснює Людмила.
Ще розповідає, як від неї відвернулися сусіди.
“Було страшно, ми гуртувалися: вони ночувати приходили в наш будинок. А тут минула деокупація – і вони перестали спілкуватися. До них прийшла СБУ. Пішло багато наклепу. Мабуть, вони за себе переживали, що для них теж будуть якісь наслідки. Потім сусіди нацьковували на мене військових. Але наші хлопці самі розібралися, хто є хто. Я допомагала чим могла, прала, готувала, не приховувала про себе нічого, і ми чудово порозумілися”, – зауважує жінка.
Вирок їй оголосили у січні 2024 року. До того частина жителів села зібрала підписи під зверненням до ОВА, щоб повернути її на посаду, стверджує Людмила. Покази проти неї на суді надавав, зокрема, чинний староста.
“Він був учителем. До нього прийшли окупанти, забрали на підвал, це з його слів. Через день він з’явився і почав агітувати, щоб знищували українські прапори, щоб прибрали книжки, надавали інформацію про людей, у яких є зброя. До мене, до речі, окупанти не зверталися по такі дані. А його – не знаю – чи залякали, що він почав усяке говорити… На суді від нього була відверта брехня про мене. Свідчили його поплічники і ще завклубу… Що стосується законодавства: якщо працювала, то що ж… А емоції – наче як несправедливо. Коли ти допомагаєш людям – це погано. А коли не допомагаєш – мабуть, добре? Але я дуже вдячна тим людям, які мене підтримували”, – розповідає жінка.
Нині Людмила живе у Харкові з 88-річною матір’ю у квартирі родичів.
“Це житло двоюрідного племінника. На сьогодні його доля не відома, безвісти зниклий на фронті вже півтора року”, – зривається на сльози Людмила.
Після переїзду вона стала на облік у Центрі зайнятості, та відразу знайти роботу не вдалося.
“Воно ж уже і вік у мене такий… І в якийсь момент я вирішила звернутися до мера Харкова. Написала в соцмережах повідомлення – і буквально за день мені передзвонили. Якісь посади обіймати мені заборонено протягом десяти років. Тепер працюю майстром дільниці на комунальному підприємстві. Близько від дому. Це дуже зручно, бо за потреби можу навідати маму чи сходити на обід. Колектив гарний, і я дуже вдячна за розуміння. Усі знають мою історію”, – каже Людмила.
БЕЗ УПЕРЕДЖЕНОГО СТАВЛЕННЯ
У Харківській області на обліку Державного центру пробації перебуває понад 4 тисячі людей, із них більше ніж 500 – засуджені за злочини проти основ національної безпеки, – повідомив Укрінформу начальник Харківської філії Державного центру пробації Артем Мошіц.
Артем Мошіц
“Ми займаємося покараннями, які не передбачають позбавлення волі. До них належать, зокрема, звільнення від відбування покарання з випробуванням, громадські роботи, штрафи, заборона займатися певною діяльністю чи обіймати певні посади, – розповідає Мошіц. – Здебільшого такі покарання призначають за вперше вчинені злочини та злочини, які, за рішенням суду, не мали якихось вагомих наслідків”.
Засуджених називають суб’єктами – так прописано у нормативно-правовій базі. Співробітники центру мають не лише контролювати їх, а й підтримувати, мотивувати до змін, допомагати з розв’язанням проблем.
“Один із головних напрямів нашої діяльності – це соціалізація через працю. Ми сприяємо працевлаштуванню відповідно до навичок, освіти. Активно взаємодіємо з Центром зайнятості. Допомагаємо людям зорієнтуватися, надаємо консультації, скеровуємо на курси підвищення кваліфікації, навчання. Ще один напрям – соціально-виховна робота. Захід із благоустрою, організований за підтримки Харківської міської ради, який ви відвідали, – один із варіантів цієї роботи. Ми запропонували суб’єктам узяти участь. Це все обговорюється, бо хтось цього дня на роботі, хтось має сімейні проблеми. Історії людей різні. У нас є засуджені, які тепер дуже активно волонтерять, допомагають війську”, – каже Мошіц.
Суб’єкти періодично мають з’являтися до свого фахівця у відділ пробації.
“Наші співробітники складають оцінку ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення, виявляють криміногенні потреби суб’єкта, що можуть впливати на ризик повторного правопорушення і, розуміючи їх, планують, які саме заходи необхідні. Відповідно до рішення суду та з урахуванням усіх ризиків вирішується, коли людина повинна приходити до нас для проведення соціально-виховної роботи – раз на місяць, два рази на місяць чи навіть чотири рази на місяць”, – пояснює керівник філії.
За його словами, також фахівці визначають, чи потрібні суб’єкту заходи патріотичного виховання та психологічна підтримка.
“Нам у цьому допомагали і допомагають партнерські організації. Крім того, на базі нашої філії створено відділ психологічної допомоги, і ми активно набираємо кадри, тож невдовзі матимемо власних фахівців”, – зазначає Мошіц.
Співпраця з Центром пробації – уже звична справа для комунальних підприємств Харкова. Організовуючи спільні заходи, комунальники не цікавляться статтями Кримінального кодексу та історіями засуджених. Просто виконують звичну для себе роботу та показують “новачкам”, що та як робити.
“Ми розуміємо, що людям треба допомогти, підтримати їх, ми не ставимось упереджено”, – наголошує речниця КП “Шляхрембуд” Олена Мінакова.
Цього дня суб’єкти разом із комунальниками обкопували дерева та обрізали кущі – їм показали, як правильно поводитися зі секаторами, а також поливали клумби.
“Зазвичай фізична праця допомагає – і подумати, і відволіктися. І коли ти робиш якусь загальну справу, на користь усім, робиш гарні речі для комфорту – чи це облаштування, чи підтримка стану якогось простору – це налаштовує на позитив, допомагає відчувати себе частиною суспільства”, – вважає Мінакова.
Юлія Байрачна, Харків
Фото авторки та Харківської філії Державного центру пробації