У серпні 1775 року російська імператриця Катерина II видала указ, що офіційно розпустила Запорізьку Січ (перед цим, у листопаді 1764-го, вона ж скасувала посаду гетьмана в Українській козацькій державі). Однак, крім Гетьманщини, українські козаки сформували ще кілька державних утворень з різним рівнем самостійності та організації. Фокус аналізує вікове протистояння прагнення до свободи та тоталітарних тенденцій.
Козацька держава продовжувала функціонувати навіть без свого очільника, хоча саму посаду гетьмана імперська влада вже двічі скасовувала протягом XVIII століття до указу Катерини. Проте козацький уклад продовжував існувати попри все, а гетьманська влада постійно відновлювалася. Також діяла Київська Православна церква, яка мала значний вплив на суспільне життя та повсякдення людей, не менший за військово-політичну владу гетьмана. Отже, 1764 рік не став завершенням існування козацтва як такого.
Слобідська Україна
Ще у 1638 році запорізькі козаки, після поразки свого повстання проти Речі Посполитої, перетнули московський кордон. Вони отримали дозвіл від місцевого царя на освоєння степових земель, розташованих на московському прикордонні з боку Кримського ханства. Це були території сучасних Сумської та Харківської областей, а також суміжні землі нинішньої Російської Федерації.
Фактично, московська влада вирішила відтворити історію самої Запорізької Січі у меншому масштабі. Ще з середини XVI століття тут проживали різного роду “уходники” – люди, які шукали кращої долі на вільних, але небезпечних землях, якомога далі від царської влади та кріпосного права, що набирало все більшої жорстокості.
Важливо Суджа наша: коли і чому "степова Січ" відійшла Росії
Тепер до них приєдналися організовані козаки, які принесли сюди свою суспільну структуру. Тут були засновані чотири козацькі полки, де діяли козацькі вольності. Полки функціонували незалежно один від одного й лише формально підпорядковувалися царській владі в особі Білгородського воєводи. Наприкінці XVII століття було засновано п’ятий полк — Ізюмський, до якого увійшли землі сучасної Луганщини.
Головним завданням місцевих козаків було освоєння цих земель, таким чином створюючи прикриття для прикордоння. Ці полки ніколи не входили до складу Гетьманщини, хоча Богдан Хмельницький піднімав питання їхньої юрисдикції перед московським царем.
Історія слобідських полків – це розповідь про свободу без надмірних пристрастей. Вони не відчули повною мірою величі козацької слави Війська Запорізького, але й трагедія періоду «Руїни» їх також оминула. Скасовані вони були без особливого драматизму імперською владою наступного року після ліквідації Гетьманства на Лівобережжі. Полкова старшина, яка за понад півтора століття спадкового правління перетворилася на справжню місцеву аристократію, була зарахована до російського дворянства, а доля звичайних козаків була подібною до долі козаків Лівобережжя та Запорізької Січі, про що йтиметься далі.
Запорізька Січ
Запорожці під проводом Костя Гордієнка заснували Січ поблизу Олешок на землях, що належали Кримському хану. Кость Гордієнко, лютий ворог імперії, навіть не думав про повернення під владу царя Петра, який так жорстоко обійшовся з його побратимами. Однак минали роки; позиції самого Гордієнка на Січі, де спостерігалася висока “плинність кадрів”, слабшали. У самій імперії кілька разів змінювалася влада. На Лівобережжі відновили гетьманство, а життя під владою Кримського хана було не найлегшим.
Коли у 1733 році хан забажав залучити козаків до походу на Кавказ, запорожці порушили питання про повернення до Російської імперії, яку вони щиро вважали «рідною православною державою». Наступного року перехід відбувся. Імператриця Анна надала їм грамоту, а самі козаки уклали з російськими представниками Лубенську угоду.
Герб Війська Запорізького Фото: Википедія
Нову Січ було споруджено в місці впадіння річки Підпільної у Дніпро, що створювало своєрідний півострів, ускладнюючи штурм фортеці. Землі запорожців простягалися від Побужжя до Приазов’я. Загалом на землях Війська Запорізького проживало до ста тисяч осіб, при цьому самих запорожців налічувалося 10-12 тисяч.
Запорожці залучалися імперією до двох російсько-турецьких воєн та оборони кордонів від тих же татарських орд. Це було дуже вигідне військо – відносно недороге в утриманні, при цьому забезпечувало високий рівень організації та боєздатності.
Однак перемога в російсько-турецькій війні 1768-1774 років зіграла злий жарт із запорожцями. Вони зробили вагомий внесок у перемогу, проте після відсунення кордонів далі на захід та південь (Кримське ханство, зокрема, було окуповане російськими військами) Запорізька Січ стала просто неактуальною для російських чиновників. Запорожці тепер займали землі вглиб від кордонів, які можна було розділити між поміщиками або ж заселити колоністами з лояльних країн.
Так влітку 1775 року було ухвалено рішення про ліквідацію Запорізької Січі. При цьому угоду, укладену у 1734 році, було визнано юридично недійсною. Запорожців звинуватили у тяжкому проступку перед імперією – «зраді» 1709 року, яку, як виявилося після сорока років вигідної для імперії співпраці, «відкупити неможливо».
Запорізьку старшину було ув’язнено. Особливо жорстоко покарали кошового отамана Петра Калнишевського, якого до кінця життя ув’язнили у крихітній келії Соловецького монастиря. Цікавий факт – вже у XXI столітті його було канонізовано як Українською, так і Російською Православними церквами.
Самі ж запорожці розійшлися по всьому світу, від території сучасної Сербії (Банатська Січ) до Кубані – нового прикордоння імперії. Найвідомішою стала Задунайська Січ, яка у 1828 році повторила долю Олешківської, перейшовши на бік Російської імперії під час чергової війни з Османською імперією. Задунайські козаки поповнили лави Кубанського козацтва, а це вже зовсім інша історія.
Лівобережна Гетьманщина
Навіть після такого зухвалого скасування гетьманської влади Катерина II не наважилася остаточно ліквідувати козацький устрій. Гетьманство її попередники вже скасовували. Вона навіть не вигадувала нового і запровадила замість гетьмана Другу Малоросійську колегію, як це зробив ще Петро I після смерті гетьмана Івана Скоропадського. А от козацтво як таке до неї не наважувався скасувати жоден російський правитель.
Ситуація була невизначеною. Сама імператриця прийшла до влади в результаті палацового перевороту. В імперії вирували бунти – всюди з’являлися самозванці, які оголошували себе її покійним чоловіком Петром III. Що було б, якби до якогось із цих бунтів приєдналися козаки? Що було б, якби козаки організовано перейшли усім складом на бік Османської імперії?
Важливо Степова демократія, перша у світі конституція та захист кордонів — як українські козаки увійшли в історію
Тому Катерина вирішила провести дві «репетиції», ліквідувавши спочатку Слобідські полки, а вже через десять років — Запорізьку Січ. Ці дві операції пройшли надто гладко, що, безумовно, додало російському уряду впевненості. Тож як довго ще існувала б Гетьманщина, якби запорожці або слобожани чинили опір? Можливо, російська влада знову відновила б гетьманство? На жаль, історія не терпить умовного способу.
Сімнадцять років Малоросійська колегія під керівництвом російського генерала Петра Рум’янцева ретельно й поступово, крок за кроком, ліквідовувала всі ознаки суверенітету колишньої козацької держави. Було проведено реформу фінансової системи, яку було підпорядковано імперському центру. Секуляризовано церковні землі – Київську митрополію спочатку позбавили джерел самостійного фінансування, а потім знову ліквідували.
Найважливіший крок – асиміляція козацької старшини. Її поступово інтегрували до російського дворянства через шлюби та надання земель за межами козацької держави. Козацькій старшині надавали дворянські титули та привілеї, а також владу і статус, яких вони не мали й не могли мати в більш демократичній Гетьманщині. Російська влада створила умови, за яких козацькій старшині було вигідніше жити в імперії, ніж у власній державі. І вона продалася.
Гетьман, полковник. Малюнки козацького одягу О. Рігельмана, 1786 рік
Сотник, писар, козак. Малюнки козацького одягу О. Рігельмана, 1786 рік
Козак-підпомічник. Малюнки козацького одягу О. Рігельмана, 1786 рік
Коли все було готове, у 1781 році було скасовано полково-сотенний адміністративний устрій, а землі колишньої Української козацької держави було розділено між трьома новоутвореними намісництвами без будь-якого особливого статусу, ніби ніколи й не існувало тут жодної козацької держави.
Навіть після цього Малоросійська колегія продовжувала свою діяльність ще п’ять років, доки імперська влада остаточно не переконалася, що їй нічого не загрожує.
Для селян та простих козаків, тобто більшості українського населення, втрата державності обернулася втратою особистої свободи. У 1783 році указом імператриці на території імперії було скасовано останні права селян. Території України вже не мали жодних особливих прав (окрім щойно завойованих степів Причорномор’я), тож тут було запроваджено кріпацтво у найжорстокішій формі – залежних селян можна було продавати, нещадно карати та навіть відправляти на каторгу просто через забаганку господаря-поміщика.
Територію Причорномор’я зробили винятком для заселення новими людьми. Цим скористалися від 5 до 10 % населення колишніх Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України й переселилися туди. Але кріпацтво наздогнало й ці землі указом нового імператора Павла у 1796 році.
На той момент Російська імперія завоювала майже всі українські землі, крім Галичини, Буковини та Закарпаття, які опинилися у складі імперії Габсбургів (Австрії). Цікавий факт: коли Російська імператриця Катерина та її син Павло закріпачували селян у найлютішу форму рабства, паралельно австрійська імператриця Марія Терезія та її син Йосип скасовували кріпацтво у своїй державі аж до повної ліквідації цієї форми залежності одних людей від інших.
Так імперська влада завершила процес, який тривав практично століття. З моменту Полтавської битви, коли зазнав невдачі гетьман Іван Мазепа з вірними йому козаками, зокрема запорожцями, козацька держава існувала у бутафорному стані. Царська влада побоювалася прямо змінювати устрій через важке геополітичне становище – спочатку Північна війна, а потім постійне протистояння з турками.
Оливи у вогонь підливала нестабільність на правому березі Дніпра, де вже дуже ослаблена Річ Посполита слабко контролювала ситуацію, і там протягом усього XVIII століття вирували гайдамацькі повстання. За таких обставин російська влада діяла обережно, забираючи права та вольності козаків поступово, наче удав, повільно душать свою жертву.
Російська влада за століття завоювань виробила справжній алгоритм підкорення вільного народу:
- Нав’язування своїх ідей (у нашому випадку «православний правитель» – цар), руйнування соціальної структури держави, знищення її інтелектуально-культурної еліти.
- Створення суперечностей між різними соціальними групами. Налаштування старшини проти гетьмана, козаків проти старшини й усіх інших проти козаків.
- Підкуп лояльних впливових груп населення. Російська влада надала лояльній старшині та духовенству ті ж привілеї, що мали їхні «колеги» у самій імперії.
Цікаво, що той самий алгоритм російська влада набагато швидше застосувала до іншої держави на території сучасної України – Кримського ханства, з яким було проведено всі етапи всього за дев’ять років (1774-1783 рр.).
Анексія українських земель обернулася справжньою катастрофою для більшості населення. Імперська неволя стала відчутною для всіх навіть на побутовому рівні. У міщан відібрали їхні привілеї та позбавили самоврядування і свободи ведення ремесла (те, що зараз назвали б свободою підприємництва), а селян взагалі позбавили будь-яких прав та навіть людської гідності, перетворивши на безправних холопів, чий статус фактично можна порівняти із худобою, яка вміє говорити.
Таку страшну ціну український народ заплатив понад 200 років тому за жадібність старшини, нерішучість козаків та міщан і байдужість та політичну інертність селянства. Після скасування полково-сотенного устрою на Лівобережжі українці на понад століття втратили власну державність аж до наступного етапу національного відродження у 1917 році.