Степан… Степ… Позивний, що увібрав глибину та широчінь українського степу, глибину та широчінь душі українця Степана – з його любов’ю до рідної землі, тонким романтичним сприйняттям світу, совістю, працелюбністю, життєствердністю…
З образу Степана можна писати про подвиги, народжені з одвічної боротьби українців за свою волю, за право БУТИ. І це, повірте, не гучні слова, які промовляють у дні пам’яті наших воїнів. Крізь його українську інтелігентність просочувався наш світ з його усталеними традиціями, природністю, з кодом козацького духу. Ці гени в ньому пульсували, тому він знайшов себе і в діяльності черкаського крайового товариства Українського козацтва, де був курінним. Степан, не вагаючись, пішов захищати Україну проти московитів – і в буремні часи АТО, і з самого початку широкомасштабного російського вторгнення на нашу землю.
Все свідоме життя Степан Педченко прожив у нашому Самгородку. Виріс у багатодітній родині – у скромності, нестатках, як і більшість із нас, дітей простих селян.
Спокійний, врівноважений, добрий, відповідальний, сумлінний. З такими рисами непросто було бути сільським головою (обирався двічі: 1998—2006 та 2010—2015 рр.), адже й з нашими людьми непросто: безкоштовно робити мало хто погодиться. Тому доводилося бачити, як Степан, не соромлячись коси, але маючи велику відповідальність перед «мертвими і живими», обкошував старе кладовище перед гробками або стояв навколішки з кельмою перед пам’ятником загиблим воїнам у Другій світовій, облаштовуючи розсипаний часом фундамент.
А ще його серце билося в ритмі з римами: він віршував своє пережите у слові. Пригадую, як у 2010-х роках дав мені свій тоненький зошит, аби я почитала і висловила свою думку, та й підправила трохи.
Хороший чоловік, добрий батько, уважний син, братолюбний брат… Для родини – непоправна втрата. Для громади – живий зразок Воїна Світла, який не сховався за посадою чи спідницею дружини, не втік за кордон, не поспішив оформити інвалідську групу, не шукав пригод, аби забронюватися. Пішов на фронт – сміливо, безапеляційно. Інакше не міг.
І загинув як справжній Воїн 10 серпня 2022 року під час херсонського наступу біля села Авдіївка, рятуючи побратимів. Похований у Самгородку…
Але, як гідний козак, він чує вічні поклики Холодного Яру, серед доброго гурту в пантеоні найгідніших… Охороняє.
Світлої тобі дороги, наш Степе, наш Педченку. Божого захисту родині та Україні.
Із допису Валентини Коваленко у фейсбуці.
Дізнатися більше на: novadoba.com.ua