Степан… Степ (STEP)… Позивний, що увібрав глибину й широчінь українського степу, глибину й широчінь української Степанової душі – з її любов’ю до рідної землі, тонким романтичним сприйняттям світу, совістю, працелюбністю, життєствердністю…
З образу Степана можна змалювати подвиги, що виросли з одвічної боротьби українців за свою волю, за своє право – БУТИ. І це, повірте, не високі слова, що лунають напередодні днів пам’яті наших воїнів. Крізь його українську інтелігентність просочувався наш світ з його усталеними традиціями, природністю, з кодом козацького духу. Ті гени в ньому гомоніли, тому він знайшов себе і в діяльності черкаського крайового товариства Українського козацтва, де був курінним. Степан, не роздумуючи, пішов захищати Україну проти московитів – і в метушливий час АТО, і з самого початку широкомасштабного російського вторгнення на нашу землю.
Все свідоме життя Степан Педченко прожив у нашому Самгородку. Виріс у багатодітній родині – у скромності, нестатках, як і більшість із нас, дітей простих селян.
Спокійний, урівноважений, добрий, відповідальний, совісний. З такими рисами непросто було бути сільським головою (його обирали двічі: 1998—2006 та 2010—2015 рр.), адже й з нашими людьми непросто: задарма робити не дуже хто піде. Тому доводилося бачити, як Степан, не соромлячись коси, але маючи велику відповідальність перед «мертвими і живими», обкошував старе кладовище перед поминальними днями, або ж стояв навколішки з кельмою перед пам’ятником загиблим воїнам у Другій світовій, облагороджуючи зруйнований часом підмурівок.
А ще його серце билося в ритм із римами: він віршував пережите у слові. Пригадую, як у 2010-х роках дав мені свого тоненького зошита, аби я почитала і висловила свою думку, а також підправила.
Хороший чоловік, добрий батько, уважний син, братолюбний брат… Для родини – непоправна втрата. Для громади – живий зразок Воїна Світла, який не сховався за посадою чи спідницею дружини, не втік за кордон, не поспішив оформити інвалідську групу, не шукав пригод, аби забронюватися. Пішов на фронт – сміливо, безапеляційно. Інакше не міг.
І загинув як справжній Воїн 10 серпня 2022 року під час херсонського наступу біля села Авдіївка, рятуючи побратимів. Похований у Самгородку…
Але, як гідний козак, він чує вічні поклики Холодного Яру, перебуваючи серед добірного гурту в пантеоні найдостойніших… Стереже.
Світлого шляху тобі, наш Степ, наш Педченко. Божого захисту родині та Україні.
З допису Валентини Коваленко у фейсбуці
Дізнатися більше на: novadoba.com.ua