© Фото ZN.UA / DALL-E
Тарас Мишляєв Український аспект Міжмор’я: чому Києву необхідна власна регіональна стратегія
Повномасштабний конфлікт продемонстрував, що зовнішня допомога може допомогти Україні встояти, але не остаточно вирішити її безпекові проблеми. Озброєння, фінанси та політичний захист залежать від урядів, виборів та глобальних пріоритетів союзників. Іронічно, але ці пріоритети змінюються. Натомість Росія залишається нашим сусідом на довгий час. Тому Києву вже під час війни потрібна не тільки формула перемир’я або вступу до НАТО та ЄС, а власна модель регіонального устрою, яка унеможливить відновлення Москвою сил для повторного нападу.
Природний простір для такої стратегії розташований між Балтійським та Чорним морями. Протягом усієї історії цей регіон завжди був кимось організований. Якщо держави цього регіону зможуть об’єднати свої ресурси, вони сформують окремий центр впливу. Якщо ж ні, то цей простір буде організовано іншими державами, передусім Німеччиною та Росією, перетворюючи його на свою периферію. Країни регіону можуть мати власні кордони, уряди та економічне зростання, але стратегічні рішення щодо безпеки, економіки та зовнішньої політики будуть ухвалюватися не ними. Це не історична неминучість, а наслідок географічного розташування. Сьогодні це питання знову актуальне.
Однак географічний простір не дорівнює політичній коаліції, і приклад Словаччини та Угорщини вже показав, що спільна карта не гарантує спільної стратегії. Саме тому безпекову коаліцію можуть сформувати лише ті держави, які поділяють рівень ризику та готові вкладати ресурси у довгострокове стримування Росії, а саме Україна, Польща, країни Балтії, Молдова та, можливо, Румунія.
«Ми не наївні»: Польща та країни Балтії посилюють захист інфраструктури через побоювання провокацій РФ — ЗМІ
У цій конструкції особливе місце займає Білорусь. Вона розташована в центрі Балто-Чорноморського простору, але сьогодні перебуває під російським впливом. Це окупований простір, звідки Москва може одночасно чинити тиск на Україну, Польщу та Литву, загрожувати Сувалкському коридору та зберігати стратегічну глибину на західному напрямку. Доки статус Білорусі не зміниться, регіон залишатиметься розірваним у самому центрі.
Повернімося до суті. У регіоні домінувала вісь Схід—Захід, він ставав об’єктом взаємодії між Німеччиною та Росією — конфліктів, домовленостей або розподілу сфер впливу. Протягом останніх 35 років капітал і технології надходили із Заходу, енергетичні ресурси — зі Сходу, а воєнну безпеку забезпечували США. Дороги, залізниці та виробничі ланцюги пов’язували кожну країну насамперед із зовнішнім центром і значно менше — із сусідами. Натомість для побудови власної суб’єктності країнам регіону необхідна дієва вісь Північ—Південь. Вона потрібна не для заміни зв’язків із Західною Європою, а для створення власної внутрішньої мережі. Держави регіону мають бути пов’язані між собою не менш міцно, ніж кожна з них окремо — із Заходом та Сходом. Це може означати спільну оборонну промисловість, транспортні коридори між балтійськими й чорноморськими портами, енергетичні зв’язки та здатність швидко перекидати війська й техніку між Балтикою та Чорним морем. Лише тоді регіон перестане бути набором периферій, підключених до чужих центрів.
Російсько-українська війна показала, хто може стати основою цієї системи. Політика західних партнерів спрямована насамперед на те, щоб Україна не програла, що не означає готовності домагатися стратегічної поразки Росії. Для США Росія є одним із багатьох глобальних викликів. Для Німеччини — небезпечним сусідом і загрозою європейському порядку, але не загрозою існуванню держави. Для України, Польщі та країн Балтії відновлення російської сили означатиме можливість розширення війни. Німеччина підтримує Україну та відмову ЄС від російського газу, проте її промисловість як і раніше потребує доступної енергії. Те, що для Берліна може здаватися економічним прагматизмом, для Києва та Варшави означатиме відновлення російського військового потенціалу та загрозу існуванню.
Саме тому Україна та Польща можуть стати ядром нового порядку в регіоні. Наша держава буде його військовою та безпековою основою. Згідно з останніми відкритими оцінками Jamestown Foundation, Сили оборони України налічують 131 маневрову та ще 15 артилерійських бригад, що робить українську армію найбільшою та найдосвідченішою сухопутною силою в Європі. Можливо, це неточна штабна статистика, але вона правильно передає співвідношення реального бойового досвіду. Його переважна частина зосереджена в Україні. Адже жодна інша армія Європи не поєднує такого масштабу людей, командування, дронів, артилерії, ППО, РЕБ, розвідки та логістики, перевірених інтенсивним конфліктом. Польща ж є економічною та інституційною силою. МВФ оцінює її номінальний ВВП на 2026 рік приблизно в 1,13 трлн дол. — це більше, ніж сукупні економіки Румунії, Угорщини, Словаччини та трьох балтійських держав. Польща має найбільший ринок на східному фланзі ЄС, розвинену транспортну мережу, промисловість, доступ до європейського капіталу, членство в НАТО та можливість інтегрувати регіональні проекти в правову та фінансову систему Союзу. Разом Україна та Польща дають те, чого не мають поодинці. Україна робить внесок своєю бойовою потужністю, військовими технологіями та стратегічною глибиною. Польща надає економічну базу, логістику та інституційний зв’язок із Заходом. Без Польщі Україна залишається прифронтовою державою з недостатньою економічною глибиною. А без України Польща залишається великою, але периферійною економікою без силового ресурсу, необхідного для організації Міжмор’я.
WSJ: В Україні розгортається боротьба за Intermarium – у чому суть концепції Міжмор’я
Саме тому першим завданням Києва є переведення польського напрямку з режиму реагування на кризи в режим постійного стратегічного діалогу. Конфлікти не зникнуть, але вони мають підпорядковуватися усвідомленню ціни провалу, коли руйнування українсько-польської співпраці поверне обидві держави до стану периферійності.
Другим завданням для України є співпраця з країнами Балтії та Скандинавії. У 2026 році північно-балтійська вісімка (Nordic-Baltic Eight) заявила про поглиблення співпраці з українською оборонною промисловістю через спільне виробництво, передачу технологій і впровадження перевірених у бойових умовах рішень. Київ має трансформувати пакети допомоги в систему спільних підприємств, сумісних стандартів для дронів і РЕБ, обміну даними, навчання, резервів боєприпасів та планів швидкого розгортання збройних сил. Україна в нинішніх умовах вже може виступати постачальником безпеки для Балтії. Не замість НАТО, а як держава, що має практичний досвід ведення війни з Росією.
Третім завданням є Білорусь. Доки вона залишається російським військовим плацдармом, Балто-Чорноморська система буде розірваною в центрі. За такої умови існує ризик, що Москва може одночасно чинити тиск на Україну, Польщу та Литву, а Сувалкський коридор залишатиметься вразливим. Києву слід розглядати майбутню Білорусь не через призму питання демократизації, а як ключову проблему власної безпеки. Стратегічною метою України має стати її виведення з російського військового впливу шляхом роботи з суспільством та елітами, підтримки національної ідентичності, надання економічних альтернатив та підготовки сценаріїв на випадок політичної трансформації.
Головною перешкодою для побудови нової реальності між Польщею та Україною буде питання лідерства. Польська традиція часто розглядає Міжмор’я як простір під польською егідою. Україна ж, у сучасній ситуації на полі бою, не погодиться бути його східною військовою опорою без права визначати правила. Польща зараз занадто сильна, щоб стати молодшим партнером України. А Україна надто сильна, щоб прийняти польську гегемонію. Рішенням може стати функціональне співлідерство, за якого Польща організовуватиме економічний, логістичний та інституційний контур, а Україна — військовий, технологічний та безпековий. Обидві сторони повинні мати вплив на стратегічні рішення, не перетворюючи менші країни на об’єкти польсько-українського поділу.
Україна не може змінити географію, але може змінити спосіб її функціонування на свою користь. Якщо регіон і надалі буде організований лише по осі Схід—Захід, держави між Німеччиною та Росією залишаться периферіями чужих стратегій. Якщо Київ і Варшава створять власну мережу Північ—Південь і підключать до неї країни Балтії, Скандинавію та Чорномор’я, Україна перестане бути фортецею, яку фінансують доти, доки вона стримує Росію. Вона стане одним з організаторів європейської безпеки. Саме це, а не участь у черговому символічному форматі, має бути українським виміром Міжмор’я.