Чому «Пропала грамота» залежалася на полиці понад 10 років, а «Вавилон ХХ» дозволив висвітлити недолугих комунарів
Видатному українському митцю, акторові та режисеру зі світовим ім’ям – Іванові Миколайчуку цього літа могло б виповнитися 85 років. Однак, він перетнув позначку 46 літ, і його життя 3 серпня 1987-го обірвала тяжка недуга.
Він уособлював український всесвіт, українські цінності, і вони ставали близькі серцям людей будь-якої нації, – так характеризує геніального актора, режисера та сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Ще студентом другого курсу буковинець із великої родини яскраво втілив образ молодого Тараса Шевченка у стрічці «Сон» та закоханого в Марічку Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» – за оцінками експертів, найкращому українському фільму всіх часів.
Ще три кінострічки, в яких Іван Миколайчук створив незабутні образи, а також долучився як сценарист чи режисер, – посідають місця у топ-100 найкращих: «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» та «Пропала грамота». В усіх цих кінотворах центральною сюжетною лінією є українське життя різних епох, вражаюче й художньо інтерпретоване різними способами. Подібно до фільму «Така пізня, така тепла осінь» про долю емігрантів, який кінознавці помістили всередину списку.
Викликом для радянської системи з боку Івана Миколайчука стало вже те, що він у зросійщеному Києві спілкувався українською мовою. А його акторське обличчя знали, без перебільшення, десятки мільйонів глядачів; зокрема, стрічку «Анничка» за перший рік переглянули понад 25 мільйонів осіб.
Чому творчість Івана Миколайчука не втрачає актуальності й про що вона нам, сучасникам, нагадує? Бо вона яскраво демонструє українську самобутність; спростовує комплекс “меншовартості”, який Москва протягом століть нав’язувала Україні; показує ефективність культурної дипломатії. Геніальний митець, який вірив у Бога і не вірив у комунізм, навіть перебуваючи під тиском ідеологічних заборон та цензури в радянські часи, зумів донести в екранних образах українську національну гідність, глибоко закорінену в людяності та прагненні до свободи.
ХАРИЗМА З БУКОВИНСЬКОГО КРАЮ ЧЕРЕМОША ТА МАЛАНКУВАННЯ-ПЕРЕБЕРІЯ
Іван Миколайчук у ролі Івана Палійчука. Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
Сучасні реалії такі, що в ніч на 15 червня – день народження Івана Миколайчука – російські агресори здійснили атаку на Національну кіностудію імені Олександра Довженка, яка відіграла ключову роль у формуванні творчої долі видатного митця. Внаслідок російського влучання була знищена значна частина костюмів. Оскільки частина речей зберігалася ще у двох локаціях, а унікальні експонати знаходилися в музеї, вдалося врятувати, зокрема, костюм Івана Палійчука з фільму «Тіні забутих предків».
Виконавець цієї знакової ролі у легендарних «Тінях забутих предків», у складі творчої групи, був присутній на відомій прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» в Києві 4 вересня 1965 року, коли відбувся один із перших публічних виступів на захист заарештованої інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач зазначає, що актор-початківець інтегрувався у мистецьке життя передусім через творче коло, сформоване Сергієм Параджановим; до нього належали Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Балаян та інші діячі. За даними автора книги «Іван Миколайчук. Містерії долі», буковинець часто навідувався до Києва разом із дружиною Марічкою, буваючи у знаменитій квартирі режисера неподалік Галицької площі (тоді – площі Перемоги) та універмагу «Україна».
Творча група фільму «Тіні забутих предків», Іван Миколайчук – четвертий ліворуч. Архівне фото
Народна артистка Людмила Приходько, яка навчалася одночасно з Іваном Миколайчуком (на різних факультетах) в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого, розповідала, що дружила з ним та його дружиною ще з часів студентства. Вони часто збиралися у спільній компанії, де також були письменник Григір Тютюнник та її майбутній чоловік, режисер Микола Стефурак. У студентському гуртожитку вони часто співали пісні, читали вірші та прозу.
Іван Миколайчук володів надзвичайним талантом і вродженою харизмою. На аматорській сцені хлопець із багатодітної родини – (у сім’ї народилося 13 дітей, до повноліття дожили 10) – опинився рано, граючи ролі в постановках драмгуртка. Він танцював і грав на сопілці; умів влучно пародіювати односельців, як-от, як хтось у крамниці вибирає товар, або як дядько повертається додому напідпитку. За таку самодіяльність він навіть отримував нагани від батька, який працював на залізниці.
Георгій Якутович, Сергій Якутович та Іван Миколайчук, 1971 р. Фото ЦДАМЛМ України
Іванко походить з краю річки Черемош, що на Буковині, з села Чортория, де у 1991 році було реконструйовано батьківську хату, і відтоді там діє меморіальний музей. Буковина – це колоритний край талановитих українців, чиї вірування переплітаються з містикою. У невеликому рідному селі актора знаходиться вишуканий палац пана Манеску, де в радянські часи було облаштовано заклад для душевнохворих. До речі, у своїй студентській анкеті для товариша в березні 1963 року Іван Миколайчук на запитання, яку б іншу професію обрав, окрім акторства, відповів: психіатр.
Буквально за кілька кілометрів від родинного обійстя Миколайчуків розташовані Вашківці – відомий центр особливого буковинського маланкування, або, як там кажуть, переберії: театралізованого народного свята, де усі ролі виконуються виключно чоловіками. Ми ж пам’ятаємо, де навчався Іван Миколайчук: 4 класи – у Чорториї, потім він навчався у сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у Вашківцях, а старші класи здобував у вечірній школі.
ОДРУЖЕННЯ ТА ПЕРШІ СТУДЕНТСЬКІ РОЛІ, ЩО ВЕЛИ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ
Іван Миколайчук – впізнаване обличчя українського кіно. Фото Олександра Клименка
Після восьмого класу (отримавши неповну середню освіту), аби працювати в сільському клубі, юнак вступив до Чернівецького музичного училища, як розповідає деталі про життя Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька у книзі «Талант і гра». Оскільки юнак не мав базової музичної підготовки, що вимагалося для вступу до профільного навчального закладу, йому запропонували пройти шестимісячні курси за спеціальністю хормейстер художньої самодіяльності. Він успішно завершив їх у 1957 році.
Тоді ж юнак-актор вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. «Прийшов до мене юнак у батькових штанях, шинелі та кепці», – згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного наставника зірки українського кіно можна побачити у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981), де режисером, сценаристом та виконавцем головної ролі виступив вдячний учень Іван Миколайчук.
Дружина Івана Миколайчука – Марія на весільному фото і в кадрі фільму «Пропала грамота» у складі тріо «Золоті ключі» (праворуч)
Далі талановитий 20-річний буковинець потрапив до кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Підкорювати столицю він їхав разом із Марією Карп’юк, з якою вони разом були початківцями у студії чернівецького театру. Однолітка з чудовим голосом вступала до Українського народного хору імені Григорія Верьовки; згодом вона стане учасницею легендарного тріо «Золоті ключі», разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською, а створити такий колектив їм порадить саме Іван Миколайчук.
Іван та Марічка одружилися 29 серпня 1962 року.
Іван Миколайчук (праворуч) на зйомках «Тіней забутих предків» із мешканцями Верховини у Криворівні. Фото надала Світлана Копитко-Ілійчук
А далі талановитому харизматичному другокурснику випала доля, яка, як виявилося згодом, назавжди вписала його ім’я в історію українського та світового кіно. Фільм про трагічне кохання за твором Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», з магією гуцульських звичаїв і вірувань та чарами карпатської природи, здобув десятки міжнародних відзнак та призів на кінофестивалях. Головні ролі у шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова. За перший рік прокату стрічку подивилися понад 8 мільйонів глядачів.
Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов в офіційному листі 1972 року констатував, що фільм «Тіні забутих предків» після тривалої паузи знову вивів українську кінематографію на міжнародну арену. Він зазначив, що стрічку було продано до понад 30 країн.
Іван Миколайчук, Лариса Кадочнікова, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко у Києві: вручення 5 квітня 1965 року медалі «Південний хрест» – премії VII Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Однак для московської тоталітарної радянської системи першочерговим було придушення будь-яких проявів вільнодумства в Україні. Епатажний режисер фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов, за яким КДБ стежив ще з 1950-х років, у квітні 1968 року підписав «Лист 139» до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, виступаючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні. Митцеві цього та багатьох інших «дрібніших» вчинків і слів вільнодумства не пробачили: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили «за сукупністю скоєних злочинів» до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Через півтора місяця, 6 червня, Верховний Суд УРСР залишив вирок без змін. Це означало, що радянська влада наклала вето на всю творчість режисера, включно з «Тінями забутих предків».
Афіша фільму «Тіні забутих предків» французькою мовою. Фото Віртуального музею Івана Миколайчука
Тому на початку 1970-х років було знищено надрукований 50-тисячний наклад буклету про творчість Івана Миколайчука, який підготувала Людмила Лемешева, розповідає кінознавець Сергій Тримбач. Цю ситуацію двічі розглядав секретаріат Спілки кінематографістів Радянського Союзу. На захист Івана Миколайчука тоді виступив режисер Микола Мащенко.
Як результат – робота вийшла в новій редакції, але без згадок про «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою» та «Пропалу грамоту». Навіть у 1985 році, що може здатися дивним сьогодні, у статті про Івана Миколайчука в довіднику «Спілка кінематографістів України» не було згадано фільм режисера Сергія Параджанова, який отримав численні міжнародні нагороди до фактичної його заборони вже наприкінці 1960-х.
ПОТРІЙНА ЦЕНЗУРА, АБО ЯКИЙ ФІЛЬМ ЗМІНИЛИ 186 РАЗІВ
Іван Миколайчук під час зйомок фільму «Вавилон XX». Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Кіновиробництво було особливою зоною контролю за радянських часів, тому тиск обмежень і цензури не оминав нікого. Як і у випадку з Тарасом Шевченком, якого Іван Миколайчук зіграв у фільмі «Сон», актор мав у очах таку ж непокору, яку не бачили партійні та державні функціонери.
Актор високопрофесійно втілив образи 42 героїв. Однак багато з них не відповідали масштабу його таланту. Найкращими фільмами, в яких знімався Іван Миколайчук, крім уже згаданих перших, стали «Анничка» та «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Пропала грамота» (1972), яка перебувала під забороною понад 10 років, та «Вавилон ХХ» (1979).
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
Усі стрічки, створені на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, як зазначає Лариса Брюховецька у книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів». На всіх етапах вирішальний вплив мала Москва, у Києві додавали свої зауваження ідеологи ЦК КПУ, а на самих студіях працювали «навчені» редактори. «О народе нужно писать с любовью и пониманием» («Про народ потрібно писати з любов’ю та розумінням»), – так уже у 1980-х роках повчав Івана Миколайчука Володимир Сосюра-син, виконувач обов’язків директора та головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим, як розірвати договір на сценарій «Небилиці про Івана».
Тим часом Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, відсилає до спогадів Галини Сулими, виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Ця кіноробота об’єднала таланти Івана Миколайчука як артиста, режисера, сценариста та автора музичного оформлення. До речі, існує висока ймовірність, що він назвав свого персонажа Григора на честь письменника Григора Тютюнника, який вчинив самогубство на знак протесту проти радянської тоталітарної системи.
«Така тепла, така пізня осінь»: Іван Миколайчук (у верхньому ряду) та Галина Сулима (сидить посередині у вишиванці) під час зйомок. Фото надав оператор-постановник фільму Юрій Гармаш
«У цій картині був фантастичний акторський ансамбль: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун і Лесь Сердюк, – зазначає Галина Сулима. – Ми всі захоплювалися Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: керівництво кіностудії Довженка отримало 186 пропозицій щодо змін. Їм не подобалося все: любов до рідної землі, той факт, що героїня приїжджає з Канади, закохується і залишається в Україні. Їх лякала філософія стрічки. Вони розуміли, що Іван – геній, і усвідомлювали його вплив на глядачів, тому боялися його. Але Миколайчук завжди робив те, що хотів і відчував. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті».
ІКОНА СТИЛЮ ТА МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО МАти ЧЕСТЬ ТА ДУМАТИ
«Пропала грамота»: Іван Миколайчук у ролі козака Василя та бандурист. Кадри з фільму
Понад 10 років блискучу іронічну стрічку «Пропала грамота» за твором Миколи Гоголя не допускали до широкого прокату. Затверджуючи її виробництво, в Москві, без сумніву, орієнтувалися на однойменну 40-хвилинну російськомовну анімаційну агітку 1945 року від «Союзмультфільму», де головним героєм є пародійний, неповороткий козак, якого переслідує кістяк коня. Натомість було створено яскравий фільм, знятий переважно на Полтавщині, насичений вдалими висловами, де звучить Запорізький марш, а козаки-красені перемагають нечисту силу та ще й дають ляпаса цариці в Петербурзі (подаючи це так, ніби удар дістався не колонізаторці України).
Іван Миколайчук у ролі філософа Фабіяна. Кадр з фільму «Вавілон ХХ»
Оприлюднено багато конкретних причин, чому цензори мали претензії. Проте «Пропала грамота» не мала жодного шансу вийти на екрани в Україні одразу після здачі. Адже 1972 рік розпочався з операції КДБ «Блок», коли протягом кількох днів було заарештовано 14 активістів у Києві та Львові. А до 1974 року кількість репресованих сягнула 193 осіб. Під грифом «таємно» 23 квітня 1973 року на восьми аркушах було відправлено інформацію ЦК КПУ Центральному комітету КПРС про ідеологічну роботу, яка починалася зі слів: «отмечается заметное оживление националистических елементов» («відзначається помітне пожвавлення націоналістичних елементів») у 1967–1971 роках.
Портрет Івана Миколайчука в музеї «Хата- гражда» у Криворівні, де знімали «Тіні забутих предків». Фото Володимира Тарасова
Іван Миколайчук, проте, продовжував прокладати україноцентричні шляхи, коли знову з’являлася нагода. У «Вавилоні ХХ» (1979) його герой Фабіан неодноразово наголошує з екрана на необхідності думати: починаючи з фрази «Cogito ergo sum» («мислю, отже існую»). А ще він зауважує: «Маю честь». У вуста священника вкладено конкретну програмну тезу: «Очищайтеся від комуністичної скверни!» Цей фільм – перша режисерська робота актора; Іван Миколайчук також виступив сценаристом та укладачем музики. Його підбірка, особливо народних пісень, завжди заслуговує на окрему увагу.
«Актор, який – починаючи з головної ролі в “Тінях забутих предків” – став символом національного стилю та мислення, наважився продовжити свої пошуки в напрямку, визначеному ще Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Олександром Довженком, та вітчизняним кіно 1960-х – початку 1970-х років», – резюмує кінознавець Сергій Тримбач про Івана Миколайчука.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка та Володимира Тарасова
Головне фото – з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного