Кенігсберг, відомий також як Королевець (від німецького Königsberg — місто короля), колись був адміністративним центром німецької провінції Східна Пруссія. У 1945 році місто захопили радянські війська. За рішенням Потсдамської конференції воно було передано СРСР, а 4 липня 1946 року Кенігсберг отримав нову назву — Калінінград. Ми вирішили пригадати, як Німеччина була розділена на дві частини та хто саме приймав рішення про формування НДР та ФРН.
Значний політичний резонанс подій та результатів Другої світової війни сприяв їх міфологізації, що розпочалася ще під час бойових дій. Пропагандистські машини обох сторін працювали на повну потужність. Тож чи є те, що ми знаємо про Другу світову війну, справжньою історією, чи це суміш міфів та реальності?
Розкол окупованої Німеччини між Сполученими Штатами та СРСР часто згадується у контексті ситуації в Україні. Ми вирішили пригадати, як і чому Німеччину було поділено на ФРН та НДР — і чому цей досвід пропонують нам вивчити.
Ялтинська конференція: переможці ділять здобич переможеної Німеччини
У лютому 1945 року, коли стало очевидно, хто здобуде перемогу у війні, лідери СРСР, США та Великої Британії зібралися у Ялті для обговорення повоєнного устрою Європи та світу. Кожен мав свої інтереси: представники США та Великої Британії переймалися “японським фронтом” і прагнули долучити до нього СРСР, який, до речі, уклав Пакт про нейтралітет з Японією ще у 1941 році. Господарі зустрічі ж зосередилися на майбутній долі Німеччини, яка протягом останнього століття перебувала у стані геополітичної конкуренції з Росією.
Важливо Шість років і один день: чи справді Друга світова війна завершилася 2 вересня 1945 року
Москва прагнула унеможливити будь-який реванш з боку Німеччини, і ця позиція не була унікальною. Майбутні переможці прагнули, якщо не до повної ліквідації державності переможеного ворога, то принаймні до його суттєвого переформатування як територіально, так і в питаннях державного ладу та управління.
Ще раніше, протягом війни, висловлювалися різноманітні плани щодо можливого повоєнного облаштування Німеччини від різних авторів. Найбільш відомими були пропозиції Нідерландів, Франції та два альтернативні американські плани.
Франція бажала отримати контроль над Рурським басейном та Сааром — промислово-економічним серцем Німеччини. У Парижі свої домагання обґрунтовували прагненням запобігти новому промисловому відродженню Німеччини, яке могло б знову пробудити реваншистські настрої.
Голландці прагнули отримати північно-східну частину Німеччини, включаючи великі міста, зокрема Аахен та Кельн. Цікаво, що суперечки щодо цього питання виникли навіть у самих Нідерландах після війни. Річ у тім, що повоєнна система Нідерландів формувалася за релігійним принципом. Виборці поділялися на протестантів та католиків, а в цих німецьких землях переважало католицьке населення, що суттєво б змінило електоральний баланс на користь католицьких партій та королівського двору, який також спирався на католицьке населення Нідерландів. Зрештою, в Амстердамі задовольнилися лише кількома прикордонними містами, які згодом повернули Федеративній республіці Німеччина після виплати нею всіх репарацій.
СРСР, США та Велика Британія ухвалюють рішення
Проте остаточні рішення приймалися не цими країнами. Долю переможеного вирішували переможці. А їх де-факто було лише троє — Велика Британія, США та СРСР, які на Ялтинській конференції домовилися про поділ Німеччини на окупаційні зони. При цьому Велика Британія та США погодилися виділити зі своїх контрольованих територій окупаційну зону і для Франції. Париж таки отримав бажаний Саар, натомість Рурський басейн залишився під контролем британців. Питання репарацій та покарання військових злочинців було вирішено вирішувати спільно.
На момент Ялтинської конференції бойові дії на фронті ще тривали. Тому території потенційного контролю були умовними. Йшлося скоріше про концепції, а не про чітко окреслені кордони. Остаточний поділ Німеччини було здійснено вже на Потсдамській мирній конференції, яка відбулася в липні-серпні 1945 року, тобто вже після завершення бойових дій, коли вся територія Німеччини вже була фактично окупована військами союзників.
Черчилль, Трумен і Сталін у Потсдамі, липень 1945 року Фото: nam.ac.uk
Слід зазначити, що на цій конференції відбулася зміна персонального складу учасників, адже президент США Франклін Делано Рузвельт помер, і його місце зайняв Гаррі Трумен. Вінстон Черчилль, який програв перші повоєнні парламентські вибори (фактично, адже бойові дії припинилися в Європі, що убезпечило територію самої Великої Британії) вже під час конференції був замінений на новообраного прем’єр-міністра Клемента Етлі.
Як формували зони окупації Німеччини. Контроль над німецькою промисловістю та пошук воєнних злочинців
На цій конференції було остаточно сформовано окупаційні зони, яких було чотири — радянська, американська, британська та французька. Столицю країни, Берлін, також пропорційно розділили на відповідні чотири зони контролю, незважаючи на те, що місто розташовувалося в глибині зони фактичного контролю СРСР (понад сто кілометрів до британської зони окупації). Кожна окупаційна територія управлялася командувачами збройних сил кожної з держав. Берлін було передано під спільне управління. Також держави-переможниці сформували Контрольну раду, яка мала сприяти максимальній уніфікації політики адміністрацій на окупованих територіях.
Фото: Фокус
Фото: Фокус
Основним завданням окупації території колишньої Німеччини визначалося “Повне роззброєння та демілітаризація Німеччини та ліквідація або контроль над усією німецькою промисловістю, яка може бути використана для військового виробництва”. Саме на виконанні цієї мети мала базуватися подальша політика окупаційних адміністрацій.
Справді, сторони проводили спільні розслідування воєнних злочинів та пошук воєнних злочинців – колишніх представників нацистської адміністрації, військових СС, працівників Гестапо та інших причетних до воєнних злочинів. Апогеєм цього став славнозвісний Нюрнберзький трибунал. На ньому розглянули справи 22 нацистських лідерів, 12 з яких було засуджено до смертної кари. Передбачався подальший контроль над освітою та культурою окупованих територій з метою абсолютної ліквідації усього, що дотичне до нацистських доктрин.
Зона відповідальності американців та британців. Шлюби з німкенями та фільтраційні заходи
Хоча було декларовано прагнення максимально уніфікувати політику щодо окупованих територій, майже одразу проявилася різниця в реальних рішеннях окупаційних адміністрацій. Причиною була об’єктивна різниця у відносинах між країнами-переможницями та Німеччиною, про що вже згадувалося раніше.
Травень 1945 року. Цивільне населення збирається навколо британських танків біля залізничного вокзалу Гамбурга Фото: nam.ac.uk
Так, США вступили у війну через конфлікт із Японією (атака японськими військами американської військової бази Перл-Гарбор на Гаваях у грудні 1941 року). Тобто Німеччина була лише союзником Японії, і вся лють американського суспільства була спрямована саме на цю азійську державу. Хоча Німеччина була ворогом, що вбивав американських військових, цивільне населення та інфраструктура не зазнавали значних втрат від дій нацистів. Велика Британія ж роками піддавалася бомбардуванням німецької авіації. Під кінець війни додалися ще й ракетні обстріли. Франція зазнала німецької окупації, а СРСР (переважно території України та Білорусі) став епіцентром нацистських воєнних злочинів. Однак, більш суттєвим фактором, що впливав на політику радянської окупаційної адміністрації, вважається тоталітарний режим, що панував у країні рад.
Відповідно, американська окупаційна адміністрація була найменш жорсткою.
Британський командувач Генрі Монтгомері спочатку намагався запровадити суворі обмеження. Він навіть забороняв своїм військовим спілкуватися з місцевим населенням у березні 1945 року, проте не зміг подолати “ініціативу знизу” (солдати масово порушували цю заборону) і вже восени її скасував. Промовистим є той факт, що за час діяльності окупаційних адміністрацій було укладено понад десять тисяч шлюбів між британськими військовослужбовцями та німкенями. Політиці потужних союзників зрештою підкорилася і Франція.
Цивільні евакуюють майно з реквізованих будинків. Ельмсхорн, 1945 рік Фото: nam.ac.uk
Щоб уникнути викривлення картини, слід зазначити, що союзники не були “білими та пухнастими”. У питаннях денацифікації та пошуку воєнних злочинців вони дотримувалися жорсткої лінії. Так, під час кампанії із запобігання операції “Вервольф” (спроба нацистів організувати партизанський рух на окупованих німецьких територіях) протягом 1945-1947 років було інтерновано в концентраційні табори понад сто тисяч цивільних. Проводилися інші оперативно-розшукові заходи, виконувалися смертні вироки.
Проте вже у 1946-1947 роках управління окупованими адміністраціями переходило у формат співпраці з місцевим активом. Після проведення виборів керівні посади почали займати місцеві політики, частина з яких входила до органів місцевого самоврядування навіть за часів правління нацистів. Тож фільтраційні заходи щодо колишніх нацистів та їхніх спільників суттєво пом’якшилися.
На схід від Одеру: радянська зона окупації. Денацифікація і масове переселення
Зовсім інша ситуація спостерігалася в радянській зоні окупації. Ще на Потсдамській конференції було вирішено відокремити від Німеччини значну частину території на схід від річки Одер.
Фото: Фокус
Східна Пруссія (окрім міста Кенігсберг, яке було перейменовано на Калінінград та разом з околицями передано СРСР), а також східні частини Сілезії, Саксонії та Померанії були передані Польщі. Звідти було виселено близько 15 мільйонів мирних жителів. Це було здійснено у притаманному Кремлю стилі, без забезпечення елементарних соціальних та санітарних норм, тому чимало людей померло в дорозі та на нових місцях проживання. Також за більшовицькими лекалами було проведено денацифікацію на підконтрольній території. Під неї потрапили не лише колишні нацисти, а й “ворожі класові елементи”. За словами старшого історика Центру військової історії армії США Томаса Богхардта, під денацифікацію, зокрема, потрапили великі землевласники.
Що чекала німецька промисловість. Планова економіка, вільний ринок чи план Маршалла?
Іншим важливим фактором була організація економіки на підконтрольних територіях. Хоча управляти господарством мала створена 30 серпня 1945 року Союзна контрольна рада, на практиці в кожній окупаційній зоні керувала сторона, чиї війська її окупували.
Відтак, у радянській окупаційній зоні впроваджувалася планова економіка. Натомість США влітку 1946 року запропонували об’єднати окупаційні зони та запровадити там план Маршалла — стратегію відновлення повоєнної Європи за допомогою американських ресурсів. Вона була спрямована на допомогу країнам, що постраждали від німецької агресії, тому включення до неї самої Німеччини було доволі екстраординарним рішенням.
Очікувано, СРСР, який вже вступав у фазу протистояння із Заходом, а також Франція, яка розробляла план поступової анексії своєї окупаційної зони (так, окрему адміністрацію було виділено Саару), відмовилися. Відтак, у грудні 1946 року було об’єднано лише окупаційні зони США та Великої Британії, які отримали найменування Бізонія.
На цій території було вирішено відновлювати економіку у форматі вільного ринку із залученням місцевих підприємців. Ще раніше було укладено угоду із СРСР, який отримував частку репарацій союзників в обмін на забезпечення їхніх окупаційних зон продовольством. Таким чином, свою окупаційну зону Москва розвивала як аграрну економіку, водночас у Бізонії почав відновлюватися промисловий потенціал.
Яскравим прикладом слугує доля всесвітньо відомого заводу Volkswagen, який у 1945 році був узятий під контроль британськими інженерами та випускав автомобілі для потреб королівства. Проте вже у 1947 році на ньому працювали переважно німці, і він функціонував як нормальне підприємство в умовах ринкової економіки, наростивши виробництво до 20 тисяч авто на рік.
Схожа ситуація відбувалася і з іншими підприємствами. Також “План Маршалла” почав поширюватися і на французьку окупаційну зону. Такий вектор розвитку “західних” окупаційних зон викликав занепокоєння у Кремлі, де почали звинувачувати Захід у співпраці з колишніми нацистами, вказуючи на промисловців, які працювали за часів нацистської Німеччини, а тепер чудово адаптувалися до нових реалій.
У Бізонії — грошова реформа, в Берліні — ізоляція. Перші ознаки Холодної війни
Новим етапом загострення став зрив виконання постачання продовольства на захід. Радянська планова система дала збій. Відтак СРСР позбавили західної частки репарацій (які виплачувалися, зокрема, обладнанням для радянської промисловості). Різниця в економічному розвитку Бізонії та радянської зони окупації ставала все очевиднішою. Зрештою, англо-американська адміністрація вирішила провести на своїй підконтрольній території грошову реформу, запровадивши в Бізонії у червні 1948 року нову валюту – німецьку марку. Вона поширювалася і на французьку окупаційну зону, а також у Берліні, який досі перебував під спільним управлінням. За таких умов місто фактично переходило під контроль більш ефективної економічної системи, тобто західних союзників.
Радянська символіка і портрет Сталіна в Берліні Фото: nam.ac.uk
У відповідь Йосип Сталін наказав заблокувати всі шляхи, що з’єднували Берлін із зовнішнім світом (нагадаємо, що місто знаходилося в центрі радянської зони окупації). Фактично “західна” частина міста ставала “відрізаним островом”, тоді як його радянська частина залишалася в межах недосконалої, проте функціонуючої економічної системи радянської окупаційної зони.
Це стало першим серйозним загостренням у Європі в рамках протистояння демократичної та комуністичної систем, що увійшло в історію під назвою “Холодна війна”.
СРСР сповна вирішив використати свій козир, адже у Кремлі очікували, що західна частина міста приповзе на колінах до радянської адміністрації, просячи шматок хліба. Це б продемонструвало всьому світу на прикладі великого європейського мегаполіса перевагу радянської економічної системи над ринковою.
Першотравневі урочистості у Берліні, 1949 рік Фото: Википедия Союзники починають операцію “Вітлс”… і засновують НАТО
До чого призведуть ці події, розуміли і у Вашингтоні, тому проявили креатив, якого не очікували у Кремлі. Через два дні, 26 червня 1948 року, розпочалася операція “Вітлс”, в рамках якої усі необхідні товари (продовольство, медикаменти, паливо тощо) постачалися авіацією через аеропорт Темпельгоф. Нагадаємо, що тоді США були єдиною країною у світі, яка мала ядерну зброю, тому СРСР не наважився збивати літаки союзників.
Радянським військовим залишалося лише спостерігати, як працював повітряний коридор, який лише нарощував темпи. У піковий період навантаження на аеродром кожні 45 секунд приземлявся літак, вщент наповнений життєво необхідними для 2 мільйонів мешканців Західного Берліна продуктами.
Нерозважливі радянські дії призвели до зворотного ефекту. Західні країни, навпаки, консолідувалися перед загрозою зі сходу. Вже 1 серпня 1948 року у Парижі погодилися на утворення Тризонії – інтеграції своєї окупаційної зони до Бізонії (Париж зберігав певний економічний контроль над промисловими регіонами Німеччини аж до початку 1980-х років). А ще через пів року, 4 квітня 1949 року, було утворено НАТО — військовий альянс, який формалізував гарантії із захисту його членів перед будь-якою загрозою. В умовах, коли в центрі Європи хотіли заморити голодом мегаполіс, джерело та масштаби загрози були очевидними.
17 квітня 1949 року, на Великдень, було здійснено рекордне постачання до Берліну – 13 тисяч тонн вантажу. США продемонстрували, що не залишать своїх союзників у біді за будь-яких обставин. Вашингтон у світі виглядав ефективним та креативним захисником цивільного населення, натомість Москва — справжніми варварами. Зрештою, це усвідомили у Кремлі. Іншим вагомим фактором стала контрблокада союзників, яку вони одразу запровадили проти радянської окупаційної зони у відповідь на блокаду Берліна. І вона призвела до економічних труднощів на території, підконтрольній радянській адміністрації. Наростала ймовірність повстання. У травні 1949 року весь світ побачив, що країни НАТО ефективніше організовують логістику повітряним шляхом, ніж СРСР наземним.
ФРН, НДР і Стіна
11 травня 1949 року у Москві вирішили припинити блокаду. Проте це не врятувало СРСР від очевидної політичної поразки в рамках першого раунду протистояння часів Холодної війни. Авіамаршрут діяв до 30 вересня. На основі Тризонії, 23 травня 1949 року, було проголошено Федеративну республіку Німеччина. Цьому передував процес вільних виборів, на яких перемогу здобув Християнсько-демократичний союз. Відтак, першим канцлером ФРН став його лідер Конрад Аденауер. Цікавий факт, що місто Бонн було проголошено тимчасовою столицею, тобто у ФРН з самого початку розраховували на об’єднання з радянською зоною окупації, що врешті сталося через 41 рік.
У радянській зоні окупації, після негативного досвіду проведення відносно вільних виборів у 1946-1947 роках (коли підтримувана адміністрацією Партія соціалістичної єдності ледь здобула перемогу на регіональних виборах, а на місцевих виборах у Берліні, який тоді перебував під спільним контролем, вона зазнала поразки), надалі відмовилися навіть від показового фарсу.
Берлінський мур став символом Холодної війни, а його падіння у листопаді 1989 року – сигналом про її завершення
Берлінський мур став символом Холодної війни, а його падіння у листопаді 1989 року – сигналом про її завершення
Берлінський мур став символом Холодної війни, а його падіння у листопаді 1989 року – сигналом про її завершення
У жовтні 1949 року на основі радянської окупаційної зони було проголошено Німецьку Демократичну Республіку. У ній було побудовано систему радянського управління з фейковими демократичними органами та реальною владою в руках партійного апарату, який був пов’язаний з Москвою. Кремль втратив ініціативу в Європі і надалі лише повторював кроки своїх опонентів. Так, у 1955 році було створено Організацію Варшавського договору – аналог НАТО, а в серпні 1961 року було споруджено стіну, яка ізолювала Західний Берлін від НДР. Причиною стала проста втеча людей з НДР. Протягом 1949-1961 років близько 3 мільйонів осіб перетнули кордон у західному напрямку — до спорудження стіни для цього достатньо було сісти в метро у східній частині Берліна та вийти з нього у західній.
Берлінський мур став символом Холодної війни, а його падіння у листопаді 1989 року – сигналом про її завершення. Також він став символом переваги західного способу життя над радянським, адже за час існування муру люди все одно продовжували намагатися потрапити до Західного Берліну. Близько п’яти тисяч осіб вдалося це зробити, а не менше 140 осіб були вбиті під час спроби перетнути стіну.
ФРН та НДР об’єдналися у жовтні 1990 року, завершивши таким чином сорокап’ятирічну історію свого розділення та Холодну війну.
Чому Україна — не Німеччина і не Корея
Зараз часто можна почути порівняння розділу Німеччини із можливим “мирним планом” для України. Ці порівняння важко серйозно аналізувати саме з історичного погляду. Занадто різний контекст.
Важливо Історія повторюється не завжди. Як польський сценарій 1939 року зазнав краху в Україні у 2022
Німеччина була визнана основним агресором у Другій світовій війні. Вона стала єдиною суверенною країною, яка програла обидві світові війни і в обох випадках була визнана головним винуватцем (що не зовсім коректно у випадку з Першою світовою війною, адже вона розпочалася агресією Австро-Угорщини проти Сербії, а Німеччина була лише ланкою в цьому жахливому історичному ланцюжку подій). Тому порівняння України — жертви агресії — з “основним агресором в історії” — це або вражаюче історичне блюзнірство, або цілеспрямована ворожа інформаційно-психологічна операція.
Натягнутим виглядає і порівняння з корейським варіантом, який відповідає російським пропагандистським наративам (адже у Кремлі стверджують, що повномасштабне вторгнення – це захист так званих “ДНР” та “ЛНР”, які вже вісім років воювали з Україною). Агресія проти України, країни, що відмовилася від ядерної зброї, та подальша анексія її територій – це безпрецедентний злочин проти миру та загроза існуванню людства за всю історію. Саме таким має бути основний український наратив. У крайньому разі, для неприскіпливого західного споживача можна навести приклад франко-пруської війни 1870-1871 років, коли неспровокована та врешті не покарана прусська агресія з подальшою анексією французьких територій зрештою призвела до світових воєн у наступному столітті.
Повертаючись до поділу Німеччини – це був вимушений, логічний і навіть справедливий крок щодо держави-агресора. І його слід розглядати саме в контексті ефективного покарання агресора, адже Німеччина зрештою не стала ініціатором воєн у Європі протягом наступних десятиліть. Такий підхід до агресора справді дав результат – найдовший мир в історії Європи. Інша річ, що нову війну в Європі розпочав інший непокараний агресор, який ділив континент разом із нацистською Німеччиною на переговорах 23 серпня 1939 року.