Петлюра повертається 29.05.2026 17:56 Укрінформ Загибель Головного Отамана не поклала край його історії, а започаткувала столітню битву за пам’ять про нього
Цей травень значною мірою минув під знаком Симона Петлюри – українського державця, провідника Директорії УНР, творця українського війська та Головного Отамана Армії УНР. 26 травня виповнилося 100 років від дня його трагічної кончини в Парижі. Цій події було присвячено низку заходів – від випуску ювілейної монети до наукових конференцій та видання книги. Однак серед найбільш помітних подій стало відкриття в Національному музеї історії України виставки «Шлях героїв. Пам’яті Симона Петлюри». Вперше за роки незалежності українці мають змогу побачити рідкісні особисті речі Головного Отамана Армії УНР, а також елементи військової форми лідерів визвольного руху. Збірка, що протягом багатьох років збиралася та зберігалася на Заході завдяки зусиллям небайдужих представників української діаспори, нарешті опинилася в Україні. Отож, можна стверджувати, що Симон Петлюра також поволі повертається на батьківщину з еміграції.
Фрагмент експозиції виставки «Шлях героїв» в музеї історії України, зокрема посмертна маска Симона Петлюри і сурма полкова 4-го кінного полку 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР у вигнанніПетлюра очима современників
Сучасники по-різному сприймали Симона Петлюру. Дехто ставився до нього прихильніше, дехто – менш прихильно. Критиків також вистачало. Для прихильників Петлюра був діячем, який намагався зберегти українську державність в хаосі революції, символом армії УНР і, безсумнівно, Головним Отаманом.
Перший вагомий публічний виступ Петлюри відбувся у травні 1917 року під час Першого військового з’їзду. Ось як про це згадував Володимир Кедровський, майбутній головний державний інспектор Армії УНР: «Уперше я почув Симона Петлюру як оратора до військових мас, – писав він, – на Першому військовому з’їзді. Враження від промови Петлюри лишилося колосальне. У кожному його слові відчувалася щирість, захоплива задушевність та глибока віра в перемогу тих ідей, які він проголошував. Тоді ж, у тому захваті, з яким з’їзд слухав промовця, а потім у тому вибуху овацій та вигуках «Слава!», якими було вкрита його промова, одразу було видно, що єдиним лідером українського воїнства є Симон Петлюра».
Микола Порш – політичний та громадський діяч УНР, економіст – залишив про Петлюру досить теплі спогади: «Петлюра був чудовим товаришем, надійним і вірним у всіх перипетіях мінливої долі. Надзвичайно м’який щодо кожної людини та толерантний, він не засуджував поспішно людей за їхні погляди та вчинки. Вдумливо та людяно ставився до особи, яка завинила, намагався знайти причини та обставини, що полегшували б провину та давали змогу, якщо не виправдати, то щонайменше пробачити…»
Друкарська машинка «Корона», що належала Симону Петлюрі
Сергій Єфремов змінював свою думку про Петлюру: «Петлюру знав я, мабуть, з 1905 року. Ближче до нього придивився року 1907-го, коли він був секретарем у «Раді». І ближче знайомство було не на його користь. Багато було в ньому тоді есдеківського духу – хвалькуватості, доктринерства та несерйозності. Були й неприємні моменти, через які довелося йому відмовити від секретарювання в «Раді». І згодом: «Коли я зустрівся з ним уже 1912 року в редакції «Украинской жизни», я не впізнав колишнього Симона: виріс, став серйознішим, розвинувся, закинув свої колишні витівки».
«Авантюристом», «кар’єристом» і «гульвісою» спочатку називає Петлюру Євген Чикаленко (запис у щоденнику від 19 листопада 1918 року), але невдовзі, так само як і Єфремов, змінює думку, побачивши, що він, на відміну від інших, не зрадив українській справі. Він припускав, що за певних обставин «цей маленький, середній за здібностями чоловічок стане справжнім героєм, рівним Хмельницькому, і ім’я його перейде в історію як визволителя і творця нової України» (13 листопада 1919 року). Він вважав, що Петлюра «уперто тримається і за найгірших обставин не покинув усе, як це зробив Винниченко, і не втік…» «…Як виявилося за останні десять років, у нього була якась надзвичайна інтуїція, чи як назвати ту рису його, що він до останнього моменту вперто, непохитно тримався концепції УНР, а тому став ніби її символом» (31 травня 1926 року). Зрештою він назве Петлюру «Святим Симоном українського народу».
Хрест Симона Петлюри і грамота про нагородження полковника М. Садовського Хрестом Симона Петлюри. 1942 р.
Примітно, що гетьман Павло Скоропадський залишив про Петлюру доволі позитивні спогади, і це попри те, що той відіграв чи не головну роль у його поваленні: «…З усіх соціалістичних діячів на Україні це єдиний, який у моїх очах у грошовому відношенні залишився чистою людиною; потім він щирий…», — писав Скоропадський у спогадах. Гетьман вважав Петлюру вельми корисним діячем у гетьманському уряді. Він захищав арештованих, часто бував у гетьмана, просив кошти на земства (Петлюра був активним співробітником земського руху Правобережжя, – ред.).
Петлюра і радянська пропаганда
Для російських більшовиків, монархістів, чорносотенців та інших противників української державності Петлюра був надзвичайно подразливою постаттю від моменту своєї появи на політичній арені. Ленін і Троцький називали його надзвичайно небезпечним лідером, однією з головних загроз для радянської влади. Саме тому більшовики докладали максимум зусиль, щоб створити з Петлюри образ погромника, бандита й антисеміта.
Фрагмент експозиції виставки «Шлях героїв. Пам’яті Симона Петлюри» в Національному музеї історії України
Ось що пише Євген Чикаленко в щоденнику 20 листопада 1918 року: «Ім’я Петлюри було чомусь дуже популярне, а тепер стало просто якимось легендарним. Під час боротьби з московськими більшовиками вони самі у своїх газетах розголосили це ім’я, називаючи його буржуазним генералом, що був на чолі всього укр. війська і вважаючи його найбільшим своїм ворогом».
Якщо іншим багато чого пробачали, то Петлюра дратував навіть своїм прізвищем. «Скоропадському можна все пробачити, навіть залишити йому довічне гетьманство, лише б він надалі служив вірою та правдою єдиній Росії», – писав російський державний і політичний діяч, учасник Білого руху та очільник уряду Півдня Росії у 1920 році Олександр Кривошеїн. І білі, і червоні називали загони УНР не інакше як «банди Петлюри» або «кучкою українських сепаратистів».
У 1930-х роках Петлюру в радянських енциклопедичних довідниках характеризували так: «український соціал-демократ із земських службовців, головна фігура української контрреволюції. …У боротьбі з Радянською республікою принижено шукає допомоги ціною продажу України в Антанти, у Денікіна, нарешті у Польщі. …Після укладення польсько-радянського миру не раз організовував повстанські куркульські банди на Україні… Аж до самої смерті Петлюра очолював оперетковий український «уряд» за кордоном і випрошував допомогу у західних держав…» Навіть згадуючи Винниченка, радянські пропагандисти не втримувалися, щоб не вилаяти Петлюру. Ось яскравий приклад: «Винниченко не був би самим собою, якби з-під «майже більшовицької» шкури у нього не висовувалося довге петлюрівське вухо…»
В СРСР слово «петлюрівець» стало майже лайкою. На формування негативного, карикатурного образу працювала радянська культура, а сам термін «петлюрівщина» перетворився на політичний ярлик. Для кількох поколінь українців Петлюра був не стільки реальною історичною постаттю, скільки міфологізованим образом, створеним радянською пропагандою.
Постріл у Парижі як початок великої суперечки
Відомо, що Симона Петлюру вбив 25 травня 1926 року на вулиці Расін у Парижі єврей Самуїл Шварцбард. Потім був суд, який перетворився на процес світового масштабу. «Нью-Йорк таймс» писала, що до зали суду набилася сила-силенна глядачів, переважно «сивобородих євреїв із Центральної та Східної Європи».
Дехто називає вбивцю агентом радянських спецслужб, який діяв за таємним наказом, але стверджувати це напевно, спираючись на документи, доволі важко. Навіть якщо такі документи й існують, що цілком імовірно, дістатися до них, принаймні поки що, фактично неможливо.
Однак варто мати на увазі, що Шварцбард під час погромів в Україні 1917–1919 років втратив 15 членів своєї великої родини. Усі вони були вбиті лише через те, що були євреями. Петлюра став для нього, так само як і для багатьох його співвітчизників, уособленням зла, символічним цапом-відбувайлом, на якого покладалися горе і сльози тисяч євреїв, які потерпали від погромів – чорносотенних, білих, червоних – будь-яких. Постріли Шварцбарда були певною мірою жестом граничної ненависті та граничного відчаю одночасно.
Прапор 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР 1920 р. (копія за малюнком М. Битинського). 1966 р.
Паризький суд виправдав Шварцбарда так само, як кількома роками раніше Берлінський суд виправдав Согомона Тейліряна – убивцю одного з організаторів геноциду вірмен Талаат-паші. Обидві справи справили велике враження на юриста Рафала Лемкіна – майбутнього автора концепції геноциду. Про це він напише згодом у спогадах «Цілком неофіційно». Спостерігаючи у 1927 році з Варшави за процесом Шварцбарда, Лемкін дійшов висновку, що суд знову опинився перед моральною дилемою: він не міг ані виправдати самосуд, ані засудити людину, яка мстилася за масові вбивства своїх співвітчизників. Водночас процес над Шварцбардом знову фактично перетворився на суд над жертвами погромів. На погляд Лемкіна, найрозумніше було б оголосити Шварцбарда неосудним через божевілля і відпустити на волю. Саме ці дві справи зміцнили переконання Лемкіна в необхідності міжнародного закону, який би захищав етнічні та расові групи від масового знищення. Згодом ці підходи застосовуватимуться і до вірмен, і до євреїв, і до українців.
Чи був Петлюра антисемітом і погромником
Адвокат убивці Петлюри Самуїла Шварцбарда звертався з проханням до Володимира Винниченка виступити в суді 1927 року проти… мертвого Петлюри. «Я заявив їм, – пише Винниченко у «Заповіті борцям за визволення», – що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарда і головне – на захист українського народу, тобто і проти Шварцбарда, але й проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь український народ був антисемітським, що весь народ був погромником. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним чи іншим антисемітом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабкодухість не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромників. І в цьому була його провина».
Цій складній темі присвячено кілька сучасних досліджень, зокрема фундаментальну історичну монографію відомого канадсько-американського історика Генрі Абрамсона «Молитва за владу. Українці та євреї під час революції (1917–1920)» і працю історика Сергія Єкельчика «Трагічна сторінка Української революції: Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні». Як зауважують науковці, існувала суперечність між теоретичними поглядами керівництва УНР щодо захисту національних меншин та неспроможністю особисто Петлюри втілити ці положення в життя, контролювати стихійні прояви антисемітизму й отаманщину. Видавалися накази, що засуджували насильство, здійснювалися спроби захистити єврейське населення, виділялися кошти на допомогу жертвам погромів, але всі ці заходи в умовах некерованої анархії та жорстоких бойових дій, що розгорнулися на території України, були обмеженими й малоефективними.
Симон Петлюра. Портрет пензля М. БитинськогоПовернення Петлюри
У середовищі еміграції УНР Симон Петлюра став символом втраченої державності. Його шанували в Парижі, Празі, Варшаві, Торонто та інших містах, де після поразки визвольних змагань опинилися українські військові, політики та інтелігенція. Саме еміграція зберегла пам’ять про УНР і Головного Отамана до відновлення незалежності України. Відкрита 25 травня в Національному музеї історії України виставка «Шлях героїв. Пам’яті Симона Петлюри» значною мірою є історією цього тривалого повернення пам’яті.
Фрагмент експозиції виставки «Шлях героїв» в Національному музеї історії України
Біля витоків унікальної колекції, яка нині налічує понад 1 500 музейних експонатів і чимало архівних матеріалів, стоїть Українське воєнно-історичне товариство, засноване 1920 року серед інтернованих вояків Армії УНР. Згодом його учасники, розкидані війною та еміграцією по Європі, створили в Німеччині Український воєнно-історичний інститут із музеєм, головним завданням якого стало збереження пам’яті про боротьбу за українську державність. У 1950 році інститут переїхав до Канади (Торонто), а його учасники залишили заповіт: після відновлення незалежності України колекція має повернутися на батьківщину. Реалізувати це вдалося лише тепер – на 35-му році української незалежності. Йдеться не просто про повернення архівів чи музейних експонатів, а про повернення цілого пласта історичної пам’яті, який десятиліттями існував поза межами України.
Повернення Петлюри почалося ще на зорі незалежності, коли останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав клейноди УНР президентові Леонідові Кравчуку. Цей жест символізував тяглість української державності та завершення місії уряду УНР у вигнанні. Згодом свою роль відіграла декомунізація, а після початку повномасштабної війни Росії проти України постаті Української революції 1917-1921 років перестали бути далекими й абстрактними. Українці знову опинилися перед тими самими викликами: боротьбою за державність, нерівністю сил, міжнародною невизначеністю та необхідністю відстоювати право на власне існування.
Звісно, постаті масштабу Петлюри майже ніколи не бувають однозначними. Йому закидали відповідальність за неспроможність зупинити частину погромів, повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, розстріл Петра Болбочана, конфлікти з українськими політиками та союз із Польщею 1920 року, який багато хто сприйняв як відмову від Соборності. Усе це й досі залишається предметом гострих історичних дискусій.
Та одне видається беззаперечним: Симон Петлюра був політичним лідером, який найдовше очолював регулярну збройну боротьбу за незалежність України. В умовах міжнародної ізоляції, ворожості Антанти, воєнного хаосу та втоми суспільства він не зрікся ідеї української державності навіть після воєнної поразки. За рік до смерті, у першому числі тижневика «Тризуб» за 1925 рік, Петлюра писав: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми сповідуємо, – в її неминучості ми переконані».
Можливо, саме тому через сто років після пострілів на паризькій вулиці Расін Петлюра знову повертається в український простір – уже не лише як історичний персонаж чи об’єкт суперечок, а як одна з ключових постатей української боротьби за державність у ХХ столітті.
Світлана Шевцова, Київ
Фото авторки публікації
Перше фото: Симон Петлюра. Портрет пензля Євсевія Ліпецького. 1949 р. Праворуч і ліворуч – прапорці з автомобіля С. Петлюри. Фото Геннадія Мінченка, Укрінформ
Історія Петлюра УНР