Фокус підготував перелік найбільш знаних вигнанців у віддалені куточки Росії та висвітлив причини, що призвели до такого їхнього жеребу.
У Росії, яка захопила набагато більшу площу, ніж здатна обжити, існує досить своєрідний звичай покарання неслухняних громадян або підданих (якщо йдеться про добу монархії). Їх просто відправляли проживати у віддалені та слабо освоєні краї держави. Тобто існування в цих підкорених землях вважалося тяжчим, ніж перебування в ув’язненні у звичайній тюрмі. Така гірка доля за майже чотири сотні років відносин нашої країни з Московією спіткала багатьох українців.
Козацькі очільники у сибірській неволі
Літопис заслань українців у віддалені терени Московського царства починається від самого початку взаємодії України (тоді ще козацької держави) та Росії (тоді ще Московського царства).
Відео дня
У 1672 році старшина завалила московську адміністрацію доносами на гетьмана Лівобережжя Дем’яна Многогрішного. Гетьман сам привласнив владу і боявся свого народу, тому створив особисту охорону з найманців компанійців і московських стрільців. Але це йому не допомогло – вночі гетьмана зв’язали та перевезли до Москви на суд. Це було нехтуванням козацьких традицій (передати будь-якого козака не під козацький суд), але старшину це не зупинило. Многогрішного засудили до страти, але в останній момент цар замінив вирок на довічну каторгу спочатку в Селенгинську, а згодом і в Іркутську.
Важливо Як Росія загарбувала Україну: Полтавська баталія та Батуринська трагедія
Цікавий факт – коли через десять років гетьмана випустили, то його наступник Іван Самойлович особисто просив московську владу, щоб його попередника знову ув’язнили. Вже після скинення Самойловича досвідченому воєначальнику Многогрішному царська влада довірила очолити каральну акцію проти бурятського народу в 1688 році. Далі дані про опального гетьмана зникають.
Сам Самойлович теж пішов шляхом попередника в 1687 році, але про його долю інформації значно менше. Відомо лише, що його вислали до Тобольська, де він помер у 1690 році.
Під час одного з найжахливіших етапів в історії України – Руїни запорозькі козаки продемонстрували свою політичну короткозорість і занадто виявляли свою прихильність московському царю, що сильно зашкодило інтересам української держави. Але навіть це не врятувало одного з найвідоміших кошових отаманів Івана Сірка від вислання. Московська влада не пробачила Сірку повстання в Слобідській Україні, коли той керував містом Зміїв на Харківщині. Згодом, коли легковажний Сірко вирушив на зустріч з боярином Ромодановським з невеликою охороною, його було закуто в кайдани та відправлено до Тобольська. Але Сірку допоміг його військовий хист. У той же рік турецький султан Мехмед IV разом з кримською ордою пішов на підтримку гетьману Петру Дорошенку проти Речі Посполитої. Успіх цієї події потенційно загрожував і Москві, тому кошового отамана майже миттєво повернули з Сибіру на Січ.
Дем'ян Многогрішний був засуджений на довічну каторгу спочатку в Селенгинську, а згодом і в Іркутську Фото: Википедия
У тому ж Тобольську опинився і Фастівський полковник Семен Палій, який організував останнє повстання козаків проти Речі Посполитої в 1702 році. Хоробрий полковник опинився у вигнанні з волі гетьмана Івана Мазепи, який його заарештував через два роки. Семен Палій став жертвою інтриг гетьмана, який таким чином востаннє об’єднав під гетьманською булавою Правобережжя та Лівобережжя Козацької держави. Але такого низького в особистому плані вчинку він гетьману не пробачив і після укладення Мазепою союзу зі Швецією проти Московії, Палій взяв участь у Полтавській битві на боці гетьмана Скоропадського, таким чином спричинивши поразку своєму кривднику.
Після перемоги під Полтавою Московське царство взяло під повний контроль Лівобережну Гетьманщину і впроваджувало там свої закони, тому вислання до Сибіру стали більш масовими.
Окремо слід виокремити історії Максима Залізняка та Петра Калнишевського. Вони обидва були запорожцями та заарештовані російськими військовими за досить схожих обставин. Максим Залізняк був одним із лідерів найбільшого гайдамацького повстання проти Речі Посполитої – Коліївщини (1768 рік). Закінчилося воно досить сумно – російські військові оточили табір гайдамаків, а ті вирішили не чинити опір “православним братам” і здалися на поруки чужинцям. Залізняка відвезли до Києва, де публічно побили батогами, після чого відправили до Сибіру на довічну каторгу. Але біля Бєлгорода він разом з іншими засудженими роззброїв охорону і зник у невідомому напрямку. Так Максим Залізняк став одним із небагатьох історичних діячів, який зміг уникнути царської кари.
Петро Калнишевський здався на милість "православних братів", що прийшли зруйнувати Запорізьку Січ Фото: Википедия
Всього через сім років помилку Залізняка повторив Петро Калнишевський, який теж здався на милість “православних братів”, що прийшли зруйнувати Запорізьку Січ. Ймовірно, він знехтував прикладом свого бойового побратима, надихнувшись діями останнього гетьмана Кирила Розумовського. Той добровільно відмовився від булави, отримавши величезне фінансове забезпечення та збереження свого статусу і почестей в імперії. Але з Калнишевським російські урядовці вирішили вчинити зовсім інакше. Його назавжди відправили не до Сибіру, а на північ – у монастир на Соловецьких островах (сучасна Карелія).
Парадокс історії полягає в тому, що Калнишевському, якому вже на той момент було 85 років, не таким вже й страшним здавалося довічне заслання, але він прожив ще 28 років, перебуваючи майже весь час, по суті, в одиночній камері (маленькій монастирській келії, звідки його випускали всього тричі на рік – на великі релігійні свята). Так літній гетьман розплатився за одну з найтяжчих провин у запорожців – боягузтво. Він здався на волю ворогу, очікуючи від нього вдячності за свою зраду, а натомість ворог вирішив по-іншому. Досить повчальна вийшла історія.
Соловецький монастир Фото: Википедия Під удар імперії підпадають поети та письменники
У ХІХ столітті кілька разів до Сибіру відправляли невгамовного Устима Кармалюка. Згодом український національний рух сконцентрувався в культурно-літературних колах, тому жертвами вислань стали діячі цього напряму. Зокрема перебували у вигнанні Пантелеймон Куліш (три роки в Тулі), Микола Костомаров (дев’ять років в Саратові); Тараса Шевченка замість заслання взагалі відправили до армії, де він служив в районі казахстанського степу. Найдалі у заслання потрапив Павло Грабовський – аж до Якутська, але згодом йому вдалося перевестися до Тобольська, де він і помер від туберкульозу у віці 38 років – позначилися роки, проведені у в’язниці (Іркутськ) та на засланні в холодних регіонах імперії.
Шевченко-солдат (автопортрет, 1847) Фото: Википедия XX століття — революціонери, священники та звичайні обивателі
Вже у XX столітті у заслання потрапляли революціонери, а також українці, що мешкали на окупованих територіях Австро-Угорщини (у 1914 році в ході Першої світової війни російські війська зайняли Львів), де вели свою діяльність зокрема численні емігранти із захопленої Росією частини України. Також ідеї української незалежності активно підтримували місцеві еліти. Найвідомішим таким засланцем став керівник Української греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Авторитетного в усьому католицькому світі священника росіяни не зважилися відправити аж до Сибіру й обмежилися Ярославлем – містом за понад тисячу кілометрів від його пастви.
А от видатний український історик і майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський таки був висланий до Томська. Щоправда, його було заарештовано в Києві, куди він добровільно приїхав після початку війни.
Важливо Чекісти проти історії: як радянські спецслужби стежили за Михайлом Грушевським
А от більшовики, коли затвердилися при владі, відкрили принципово нову сторінку в цьому питанні. Адже вони почали висилати людей до Сибіру цілими верствами населення, відтак в товарних ешелонах в напрямку на схід і північ у віддалені краї СРСР поїхали цілі товарні ешелони, які вже вивозили туди людей мільйонами.
Спочатку це були учасники національно-визвольної боротьби чи просто незручні для влади пасіонарії. Але з часом маховик репресій став набирати обертів і під вислання почали потрапляти куркулі (фермери, які використовували найману працю), одноосібники (фермери, які не використовували найманої праці), особи, звинувачені у шкідництві (часто ті, хто не виконували встановлені партією виробничі плани), а згодом і самі партійні активісти, які програвали внутрішньопартійну боротьбу. При цьому, мова все частіше йшла не про заслання як таке (тобто вільне проживання на вказаній території), а про арешт і відбування покарання у концентраційних таборах.
Важливо Червоний ренесанс. Як і за що відомих українців розстрілювали у Сандармосі 1937 року
Зокрема у такій ситуації опинився видатний український інженер-фізик Сергій Корольов. Здавалося б фізика наука далека від політики, але він перебував в команді опального воєначальника Михайла Тухачевського, якого Сталін усунув від влади. Слідом за ним були ув’язнені і його прихильники, зокрема майбутній конструктор перших радянських ракет.
Українське Відродження, яке розстріляли
Окремо слід виділити долю діячів українського “червоного ренесансу” — відродження української культури в рамках програми українізації, що була широко розгорнута у 1920-х роках. Багато українських митців повірили, що більшовики дійсно хочуть розвивати українське в Україні. А даремно. У 1930-х роках українізацію згорнули, а всіх причетних піддали репресіям, по суті, за виконання партійної програми (!).
Провідних діячів українізації було розстріляно за один тиждень з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, що на території Карелії. Цей розстріл було приурочено святкуванню двадцятої річниці більшовицького перевороту (тоді цю подію називали Жовтневою соціалістичною революцією). Коментарі тут зайві. Серед жертв цього по-справжньому варварського вчинку Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Степан Рудницький та багато інших. Згодом ця когорта українських жертв сталінського терору отримала символічну назву “розстріляне відродження”.
Нові території — старі репресії
З початком Другої світової війни до СРСР було приєднано ряд нових територій, зокрема території Західної України та Південної Бессарабії. Там радянська влада стала проводити радянізацію (“підгін” чинних там норм суспільного життя під чинні в СРСР). Фактично відбувалося прискорене повторення ситуації, що склалася в СРСР у 1930-х роках. Але тепер каральні органи діяли вже за лекалами свого власного досвіду, здобутого за попереднє десятиліття.
Сибірські та не тільки табори поповнили вже “ворожі, антирадянські елементи” з нових територій. Це були ті ж фермери та підприємці, а також реальні вороги радянської влади – борці за волю України з лав ОУН та УПА.
Найбільше слід виокремити Йосипа Сліпого, який відмовився переходити у православ’я російського зразка, натомість погодився повторити долю перших ранньохристиянських мучеників за віру. Відзначимо, що Андрея Шептицького радянська влада на відміну від імперської не наважилася чіпати, проте він дуже вчасно для більшовиків помер на самому початку другої радянської окупації Західної України восени 1944 року. Особливо варто відзначити, що у Йосипа Сліпого був вибір – він міг стати митрополитом Київським або заступником патріарха РПЦ, таким чином отримавши матеріальне забезпечення рівня високих партійних чиновників. Натомість він обрав провести вісімнадцять років у таборах ГУЛАГу та у засланнях.
Важливо Уроки минулого: як Львів тричі за 30 років опинявся в епіцентрі світової війни, а Польща зникла з мапи світу
Вже після смерті Сталіна в СРСР відбулися масові амністії політв’язнів. Після цього радянська влада стала надавати перевагу іншим методам психологічного тиску, зокрема вдавалася до “каральної психіатрії”, але це вже зовсім інша історія.
Практику заслання нелояльних до влади осіб, які не скоїли конкретних тяжких злочинів у віддалені від столиці регіони, практикували ще давні імперії. Але саме в Московської держави з’явилися дивовижні можливості для цієї практики, адже в неї з XVII століття було більш ніж достатньо територій, які тільки й годилися для того, щоб селити на них людей, що завинили перед владою.
І українці за понад три століття протистояння московській експансії повною мірою відчули ці імперські “переваги”. В Сибір висилали представників усіх суспільних верств: від козаків до священників, поетів та просто людей, які не вписувалися в бачення режимом реальності. Жертвами системи стали як справжні герої, моральні титани, чиї імена назавжди золотими літерами будуть вписані в український героїчний епос, так і просто звичайні люди, які опинилися не в той час і не в тому місці. Але всі вони разом сформували в українській колективній свідомості образ географічного регіону, що позначає азійську частину Росії як символ імперіалізму, диктатури та інструменту розчавлення людської волі та прагнення до свободи.