Що робити з «Летючою мишею» з радянського гнізда

Що робити з «Летючою мишею» з радянського гнізда 05.04.2024 10:00 Укрінформ Лібрето культової оперети, яка йде в українських театрах, – зовсім не класичного зразка

5 квітня виповнюється 150 років з дня першого виконання оперети Йоганна Штрауса «Летюча миша». Відтоді мало який твір може конкурувати з нею за кількістю постановок. У тому немає нічого дивного: веселий сюжет, іскриста музика, водоспад жартів. І, звісно,  геніальна музика. У сьогоднішній Україні, попри війну та всі інші обставини, оперета також йде в багатьох українських театрах. Водночас у більшості з них авторами лібрето є тандем авторів з радянського минулого – Ердман та Вольпін. І в цьому – гірка та навіть трагічна іронія. Бо, яким би це не видавалось неймовірним, але, розглядаючи класику навіть такого, здавалось би, винятково легкого жанру, можна знайти сліди, відбитки суто російської зверхності, самозакоханості і сталінщину в багатьох її проявах, яка оживає нині в Росії…

Вам це здається перебільшенням? Тоді зіставимо класичну «Летючу мишу» з її радянським варіантом лібрето, написаним у 1947 році, а також – контекстом тих – і подальших – років у СРСР.

Йоганн Штраус – кумир Відня

АУРА КЛАСИЧНОГО ЛІБРЕТО ТА РАДЯНСЬКОГО, СТАЛІНСЬКИХ ЧАСІВ

Для розуміння, історія текстової основи штраусівського шедевру довга та складна. У надстислому варіанті вона виглядає так: це лібрето Карла Гаффнера і Ріхарда Жене (1874) на основі водевілю французьких авторів Анрі Мельяка і Людовика Галеві «Новорічний вечір» (1872), який являв собою переробку німецького фарсу Юліуса Родериха Бенедикса «В’язниця» (1852).

Це я до того, що у перемінах цього сюжету нема нічого поганого чи незвичного. Але жодних сумнівів, що ніде, окрім радянської Росії, ці сюжетні зміни не мали такої жорсткої, беззаперечної мотивації.

Отже…

Микола Ердман

У 1946–1947 роках Микола Ердман та Михайло Вольпін написали нове лібрето – а за якістю матеріалу, можна сказати, повноцінну п’єсу – для постановки в Московському театрі оперети. Розглянемо тло, на якому це робилося.

Що було в країні тоді – після важкої перемоги у Другій світовій війні?

По-перше, масовий голод, в Україні та Молдові – найбільш жорстокий. А також – не менш масові репресії, які за Сталіна взагалі не припинялися. В ті два роки вони, серед іншого, пройшлися по військовій верхівці Червоної армії. У травні 1946 року новим міністром держбезпеки став Віктор Абакумов, якому судилися п’ять яскравих років роботи ката-менеджера – фабрикації резонансних репресивних справ (в 1951 році його самого арештують, а в 1954-му – розстріляють).

Коротше, ви зрозуміли – часи були дуже веселі. Теж така собі оперетка, де – голодна, де – кривава. До того ж з 1946 року почався новий етап боротьби з «низькопоклонством перед Заходом», воно ж – «плазування перед іноземщиною». І це була своєрідна увертюра перед ще більш масштабним викоріненням «безродного космополітизму».

Граф Орловський – химерний юнак, якого грає жінка

КНЯЗЬ ОРЛОВСЬКИЙ – НАХАБНЕ, АГРЕСИВНЕ ХЛОПЧИСЬКО

І от за таких умов Ердман та Вольпін отримують для роботи австрійське лібрето, на яке, з огляду на поточні обставини, страшно дивитися. Найстрашніше – уявіть, яким виписано серед дійових осіб образ князя Орловського!.. Багатьох сьогодні це може здивувати. Бо, надивившись радянських і пострадянських театральних постановок, фільмів та телеспектаклів, народ звик, що це справжній «хороший русскій», тільки XIX століття. Серйозний, гарний мужчина із сивою бородою, моральний авторитет і резонер. Голос відповідно – баритон. Але це все, шановні, ви знаєте з лібрето Ердмана-Вольпіна.

Михайло Вольпін

В опереті Штрауса Орловський зовсім інший. По-перше, голос – мецо-сопрано, бо найчастіше його грають перевдягнені жінки. Тобто цей князь – не сивочолий мудрець, а ексцентричний персонаж, комічний за визначенням. І високий голос в нього виправданий тим, що він – хлопчисько. От, затягнувшись сигареткою, Орловський каже: «Мені 18 років, а ніби 40 прожив. Все мені набридло; я розучився сміятися. (Зітхає). Мої мільйони – моє нещастя!». Ну, ви зрозуміли типаж – мажор, схожий на дітей путінського олігархату. Притому це людина ще з комплексами дитячого свавілля та жорстокості.

У короткому переліку музикальних номерів «Летючої миші» вихідна арія Орловського називається «Люблю гостей я зустрічати». Але буде наївним той, хто повірить у щирість цих слів. В них – глузування над персонажем.

Перед початком арії (чи куплетів) Орловський командує гостем, до якого звертається: велить йому сісти та пити. І пояснює: «Вислухайте мене! Насамперед я маю познайомити вас зі своїми національними особливостями». (Яка знайома назва, колись же була ціла купа кінокомедій про «Національні особливості…» різних російських розваг – рибальства, полювання, лазні).

Що ж то за звичаї нації, які та яку представляє Орловський? Так, він любить запрошувати гостей. Але що ж далі?

От що: коли хтось буде нудним і набридне князеві, то той без усяких вагань може викинути будь-кого за двері, бо ж він хазяїн на цьому дійстві.

Почувши це, трохи спантеличений гість мовить убік: «Істинно російський, кардинальний засіб! Якщо всіх, хто нудьгує, викинути, то всім гостям обов'язково буде весело!».

Далі – гірше! Коли Орловський п’є з кимось вино, причому немало – пляшка за пляшкою, то відмовлятися не можна. Він не терпить слів: «Не хочу, досить!». А хто так скаже, б’є пляшкою по голові.

І знову гість каже вбік, глядачеві: «Як просто! Якщо хтось більше не хоче пити, пляшка летить йому в голову! Але такі національні особливості, які треба враховувати».

Закінчивши куплети, Орловський запитує в гостя: «Так вам сподобалась мадера?». «Вона чудова!», – швидко відповідає гість, доки пляшка не полетіла йому в голову.

Такий от справжній, штраусівський Орловський. Вам нічого не нагадує? Мені – дуже. Орловський – лавровський… стиль дипломатії. Та й загалом усієї російської політики, що в XIX столітті, що в XXI.

Віденську Летючу мишу (1874) в Парижі взагалі переробили на Циганку (1877)

ЧОМУ ВСЕ Ж ТАКИ АЙЗЕНШТАЙН, А НЕ ЕЙЗЕНШТЕЙН? ЦІКАВО…

А тепер – про того самого гостя, якому наспівував хазяїн балу. Це, власне, головний герой оперети, що, як з’ясувалося, залицявся до власної дружини, яка була під маскою. Спочатку напишу його ім’я німецькою, а потім з’ясуємо, як та чому воно змінювалося.

Gabriel von Eisenstein.

Передусім автори радянського лібрето-п’єси забрали баронське «фон». Може, просто здалося зайвим, бо в оперетці цей герой – людина досить заможна, але не так, щоб crêmе de la société (вершки суспільства). Крім того, після війни з німцями оце «фон» виглядало дещо дратівливо, навіть для оперети (у пам’яті спливали фон Ріббентроп, фон Клейст, фон Бок; не кажучи вже про те, що в Леоніда Утьосова тоді була популярна знущальна пісенька «Барон фон дер Пшик»).

Також радикально змінили ім’я: з «Габріеля» – на «Генріха». Що також зрозуміло. Перший варіант надто схожий на жіноче ім’я, а з «Генріхом» усе відразу ясно. І от підійшли до найцікавішого – прізвища. У російському варіанті його прописали як Айзенштайн, що виглядає дещо дивно. Так, це правильна транскрипція, в німецькій мові вимовляється саме так. Проте в загальній російській традиції прийнято було слідувати за буквеним варіантом, писати в таких випадках – Ейзенштейн. (Подібно до того, що всі знають поета Генріха Гейне, і ніхто не чув про Хайнріха Хайне).

Так у чому ж була в ті роки неприйнятність прізвища «Ейзенштейн»? Є різні думки. Могли матися міркування, прямо протилежні історії з викресленням баронського «фон». Із 1946 року вже починалися переслідування Єврейського антифашистського комітету (що завершиться його розгромом, зокрема розстрілами у 1948-му). І для радянських антисемітів «Ейзенштейн» могло виглядати надто по-єврейськи. А от менш звичне та поширене «Айзенштайн» – цілком нормально, по-штраусівськи.

Крім того, могли бути і персональні міркування. У видатного режисера, реформатора світового кінематографа Сергія Ейзенштейна в 1946 році були круті життєві та емоціональні гойдалки. Тільки-но він отримав Сталінську премію за першу серію «Івана Грозного», як тому ж Сталіну упала в неласку друга серія цього фільму. Картину поклали на полицю, кадри з третьої серії конфіскували. Відповідно життя і творчість режисера пішли шкереберть, розвинулися серцеві хвороби (від цього він і вмер, зовсім скоро, 1948-го). Отже, в 1947 році випускати оперету, в якому героя на прізвище Ейзенштейн саджають до тюрми (хоч і ненадовго), було недоладно.

Сучасна європейська постановка Летючої миші

У ТЕМНІ ЧАСИ КОРИСНИЙ ТВІР ПРО ВЕСЕЛУ, БЕЗТУРБОТНУ ТЮРМУ

До речі, а чи випадково, що саме 1947-го в столиці СРСР вийшла така весела, безтурботна вистава про… в’язницю? Напередодні підйому репресивної хвилі («ленінградська справа», розпочата 1948 року; пізніше, з 1952-го – «справа лікарів- шкідників / отруйників»). Образ саме такої в’язниці, веселої, легкої, був на часі – для психологічного врівноваження масовості арештів і розвіювання атмосфери переляку.

А якщо ще знати біографії Миколи Ердмана та Михайла Вольпіна, то можна тільки уявити, якою іронією долі було для них написання оперети саме з таким сюжетом, де дії третього акту розгортаються у в’язниці.

Ердман був видатним драматургом, про що свідчила вже перша його п’єса – «Мандат» (1924). Ще більш видатним явищем стала друга п’єса «Самовбивця» (1928). Проте її заборонили, після чого і до «Мандату» почали гірше ставитися. А 1933 року Ердмана арештували, але вирок був дуже м’яким, як на ті часи (та й на нинішні, путінські), – ні за що всього 3 роки заслання до Сибіру. Той переляк ув’язнення залишився з драматургом назавжди, і нічого подібного за рівнем до сатиричного «Самовбивці» він більше не створив. Писав щось веселе, безтурботне, виключно безпечне.

Михайла Вольпіна, штатного співробітника гумористичного часопису «Крокодил», арештували того ж таки 1933 року за написання якихось нібито сатирично-антирадянських творів. Вирок був трохи важчим – 5 років. Проте звільнили раніше – 1937-го, «за заліком робочих днів».

Дует Ердман – Вольпін був майже ідеальним. Перший писав діалоги, власне п’єсу, другий – вірші для пісень. Водночас сюжет «Летючої миші» був логічно вибудований, зі справжніми гумористичними перлинами, деякі з них, як кажуть, пішли, покотилися в народ. Як-от одна з перших сцен – про «собаку Шульца – Емму-Гектора». З неї найчастіше цитують такий уривок.

Айзенштайн розповідає про те, що пішов на полювання, для початку – в мисливський будиночок з собакою Еммою, яку йому позичив приятель Шульц. (Це при тому, що дружина Шульца має якраз таке ім’я).

– Емма – зазвичай така спокійна жінка…

– Стій, милий! Так там все ж таки була жінка?

– М-м-м. Та ні, я ж кажу. Емма – зазвичай така спокійна. Жінка легко впорається з таким собакою!..

ПОВЕРНІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, СПРАВЖНЬОГО ОРЛОВСЬКОГО!

Отже, лібрето-п’єса Ердмана-Вольпіна про бал з розкішним частуванням і веселу в’язницю, написана в часи голоду та репресій, за довгі десятиріччя радянської влади стала дуже популярною. Можна сказати, що в «Летючій миші» текст був конгеніальний музиці Штрауса. (При тому, що твір Гаффнера-Жене за щільністю жартів – теж цілком пристойний, але сюжетно, драматургічно він усе ж таки не настільки струнко вибудований).

Після розпаду СРСР були намагання (навіть у Росії), ставити цю оперету за австрійським оригіналом. Але для багатьох глядачів це виявилося надто незвичним, від чого наставало розчарування, що нема очікуваних сцен, улюблених жартів.

Але ж сьогодні – інші обставини. Сумно у нас в Україні й далі бачити та чути того ж баритонального князя Орловського з його високоблагородними аріями «Пью за чістих і нє-є-єжних. Пью за пєрвий подснє-є-єжнік…». Ні, ну, звісно, можна пригадати окупантські «подснєжнікі» у полях України навесні 2022 року. Але все одно – ну дуже невпору в нинішні часи цей «хороший русскій».

Вихід, як на мене, дуже простий – узяти все найкраще з робіт Гаффнера-Жене та Ердмана-Вольпіна. Варіанти можуть бути різні. Але єдине, що там неодмінно має бути, – це гротескно, нахабно задерикуватий князь Лавровський…

Ой, вибачте, – помилка за Фрейдом. Князь Орловський, звісно.

Музика Театр СРСР Композитор Війна з Росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю любов'ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *